Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко

Вільні теми – для геніїв або для двієчників, не наступай двічі на ті самі граблі!

      Саша слухала, кивала й знала, що рано чи пізно чоловік у темних окулярах з’явиться знову. І знову чогось зажадає, і Саша не зможе відмовитися.

      Чи якось спробувати? Ану ж Валентинів серцевий напад – випадковість?!

      Щоразу, подумавши так, Саша лякливо озиралася. Вона знала, що не зможе збунтуватися. Не буде навіть пробувати. Надто страшно.

* * *

      До медалі вона трохи недотягла. Розчарування майже не було: вона давно знала, що так і буде. Випускний пройшов повз неї: Саша засинала посеред загальних веселощів і була дуже рада, що принаймні круїзу не замовили.

      Ваня Білокінь танцював з Ірою з паралельного класу. Саші було майже байдуже. Кінь одержав медаль і на момент випуску був уже студентом мехмату.

      А Саша подалася здавати документи на філологію. Сама. Мама хотіла піти з нею, та Саша відбрикалася.

      Зацвітала липа. Накрапав дощик. Саша йшла і всміхалася. Цього року моря не бачити, як своїх вух, ну то й нехай. Якщо не вступить з першого разу… неприємно про це думати, та мало що… Влаштується де-небудь секретаркою. Хоч на тій же кафедрі. Попрацює, познайомиться з людьми… Вирветься з цього проклятого кола – конспект, уроки, конспект…

      – Сашо!

      Вона озирнулася, все ще всміхаючись. Чоловік у темних окулярах сидів на лаві, повз яку вона щойно пройшла й уваги не звернула. Ніби віддзеркалюючи її усмішку, він розтяг губи й припрошуючи поплескав по лаві коло себе.

      Саша підійшла й сіла. Поклала сумку на коліна.

      – Як рука? – недбало спитав її співрозмовник.

      – Добре.

      У мокрій липі над їхніми головами поралися горобці. Оглушливо цвірінькали.

      – Скільки в тебе монет?

      – Чотириста сімдесят дві, – відповіла вона не замислюючись.

      – Ти набрала прохідний бал.

      – Я поки що не складала ніяких іспитів…

      – Складала-складала, – він знов усміхнувся. – На.

      І простяг їй рудуватий папірець, надрукований типографським способом. Сашині ім’я та прізвище були вибиті на друкарській машинці.

      «Поздоровляємо! Самовій Олександро, Вас зараховано на перший курс Інституту Спеціальних Технологій м. Торпи. Початок занять – першого вересня». І нижче, дрібним шрифтом: «З приводу поселення в гуртожиток звертатися…»

      Саша відвела очі від папірця. Втупилася в чоловіка, що сидів поруч на лаві. Хвилини дві нічого не могла сказати.

      – Що це?

      – Це інститут, де ти вчитимешся. Дуже гарний інститут.

      – Я не розумію, – сказала Саша. – Я в університет… я…

      Чоловік, що сидів поруч, раптом зняв окуляри.

      Саша чекала чого завгодно. Що в нього взагалі немає очей. Що очі намальовані на блідих злиплих повіках. Що очі зашиті дратвою, що очниці порожні…

      Очі були. Карі. Спокійні. На перший погляд, зовсім звичайні.

      – Мене звати Фарит, – сказав він неголосно. – Фарит Кострицький. Якщо тобі цікаво.

      – Цікаво, –