Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко

повернулася до мами.

      Та сиділа на своєму місці, байдуже дивилась у вікно й нічого навколо не помічала.

* * *

      Осінь настала в жовтні, одразу й надовго. Червоні кленові листки прилипли до мокрого асфальту, наче плоскі морські зірки. Саша жила між школою й курсами при університеті: задавали дуже багато – конспекти, твори, контрольні. Ні на що інше не лишалося часу, зайняті були навіть неділі, і це Сашу влаштовувало. Вона виявила, що завантажений роботою мозок рішуче відмовляється вірити в таємничих незнайомців з їхніми завданнями, в золоті монети, що являються на світ зі шлунка. Навіть море, добре літнє море з червоним буєм на хвилях, здавалося нереальним, а все, пов’язане з ним – і поготів.

      І мама ожила. Із закінченням літа закінчилася й депресія, тим більше що роботи в їхній конторі було, як завжди, по вуха. Обидві вони, замкнені в щоденній круговерті, заборонили собі думати про нездійсненне – кожна про своє. І до певного часу це чудово вдавалося.

      Потім прийшов лист з Харкова. Мама вийняла його з поштової скриньки, довго крутила в руках, перш ніж відкрити, потім усе-таки розірвала конверт і прочитала.

      – Валентин розлучився з жінкою, – сказала, звертаючись до увімкненого телевізора.

      – Ну то й що? – грубувато спитала Саша.

      Мама склала листа назад у конверт і пішла до себе в кімнату. Саша вимкнула телевізор і засіла за підручник, по десять разів перечитувала параграф з історії – і не розуміла ні слова. Поляни, древляни… Їх проходили, здається, в п’ятому класі, і ти ба – в програмі є…

      А може, все обійдеться? Мало які стосунки бувають у людей. Звісно, погано, що він розлучився з жінкою… І ще гірше, що про це написав…

      Задзвонив телефон. Намагаючись думати про полян та древлян, Саша взяла слухавку.

      – Алло?

      – Добрий вечір, Сашо. Це я.

      Світила настільна лампа. Лив дощ за вікном. Лежав розгорнутий підручник. І все таке реальне, буденне. І – цей голос у слухавці.

      – Ні, – тихо сказала Саша. – Вас…

      У неї ледь було не вирвалося: «Вас не буває». Та вона прикусила язика.

      – Скільки монет?

      – Тридцять сім.

      – А скільки було?

      – І було тридцять сім. Чесне слово.

      – Я чекаю внизу біля під’їзду. Спустись на хвилинку.

      І – короткі гудки в слухавці.

      Монети зберігалися в старому гаманці, у глибині шухляди за стосиком книжок та конспектів. Саша розстібнула стару залізну блискавку, висипала вміст на стіл. Завмираючи, перелічила. Як і раніше, тридцять сім.

      Вона поклала гаманець у кишеню плаща. Сунула босі ноги в чоботи. Накинула плащ прямо на халат. Узяла ще не висохлу парасольку. Зняла з вішалки ключі.

      Двері в мамину кімнату й далі були зачинені.

      – Я зараз, – сказала Саша в простір. – Я… піду пошту заберу. Спустилася вниз по сходах, не чекаючи ліфта. Сусід з п’ятого поверху заходив у під’їзд, весь мокрий, з величезним мокрим псом на повідку.

      – Здрастуйте, – сказала Саша.

      Сусід кивнув. Пес труснув мокрою гривою, розсипаючи бризки.

      Саша вийшла під