П’ята жінка. Хеннинг Манкелль

поставив коробку на стіл. Нюберг відсунув набік аркуша з віршем і став виймати її вміст. Сказав він те саме, що й Мартінсон. Це справді обладнання для підслуховування. Причому досконале. Почепивши окуляри, Нюберг шукав штемпель країни-виробника.

      – Написано, що воно з Сингапуру, – зауважив він. – Але, скоріш за все, виготовлено деінде.

      – Де саме?

      – У Штатах або Ізраїлі.

      – Чому тоді вказано Сингапур?

      – Про деякі компанії йде лиха слава, гіршої не придумаєш. Ось вони по-різному залучаються до світового виробництва зброї й не розкривають своїх секретів одна одній, якщо нема потреби. В одних країнах виготовляють деталі та вузли, у других складають готові вироби, а в третіх ставлять штемпель виробника.

      Валландер тицьнув пальцем у пристрій.

      – Що робити з цим причандаллям?

      – Ним можна підслуховувати розмови у квартирі. Або в автомобілі.

      Валландер похитав головою.

      – Єста Рунфельдт – торговець квітами. Навіщо йому це?

      – Знайди його і спитай, – відрізав Нюберг.

      Вони склали приладдя в картонку. Нюберг вишмаркався. Видно, добряче застудився.

      – Трохи стримайся, – порадив Валландер. – Колись тобі теж треба виспатися.

      – Все це через оту бісову глину, – відповів Нюберг. – Я застудився від того, що настоявся під дощем. Одного не розумію. Невже це аж така неможлива річ – змайструвати переносний дашок, щоб справно захищав від дощу навіть у наших погодних умовах?

      – Напиши про це в наш тижневик – «Свенск поліс», – запропонував Валландер.

      – А чи я маю на те час?

      Питання залишилося без відповіді. Вони обходили кімнати.

      – Я й досі не знайшов нічого вартого уваги, – сказав Нюберг. – Але тут чимало закамарків і закапелків.

      – Ще трохи побуду тут. Добре було б розглянутися.

      Нюберг повернувся до своїх підручних. Валландер сів біля вікна. Сонячне проміння зігрівало руку. Досі брунатну. Його погляд спинився на аркуші паперу. Власне, хто пише вірші про середнього дятла? Валландер сягнув по аркуш і ще раз прочитав Ерікссонового вірша. Гарні в ньому формулювання. Сам він колись пописував щось римоване в альбомах однокласниць, але ніколи не читав збірок поезій. Лінда часто нарікала, що в її рідній оселі немає книжок. На те батько не мав що сказати. Валландер повів очима по стінах. Заможний торговець автомобілями. Йому під вісімдесят. Писав вірші. Цікавився птахами. Аж так, що пізно ввечері чи рано-вранці виходив із дому виглядати зграї невидимих нічних птахів. Валландер обводив оком велику кімнату. Сонце гріло ліву руку. Раптом на думку сплили уривки із заяви про крадіжку, випорпаної в архіві. Зі слів Ерікссона, вхідні двері виламано ломом або чимсь подібним. Заявник ствердив, що наче нічого й не вкрадено. Стривай, там ще щось написано. Валландер шукав у пам’яті, аж нарешті знайшов. Сейф залишився недоторканим. Інспектор підвівся й рушив до однієї зі спалень. Спинившись на порозі, звернувся до Нюберга, що стояв навколішки біля ліжка:

      – Чи бачив ти тут якийсь сейф?

      – Ні.

      – Мав би бути. Пошукаймо.

      Нюберг