П’ята жінка. Хеннинг Манкелль

у тропіках, на тлі величезних орхідей. Тут теж зовсім не шведський краєвид. Валландер приглядався до фото крізь збільшувальне скло. Цілком певно, у цей час сонце стояло дуже високо в небі, бо не видно тіней. У засмаглих до чорноти молодиків розстібнуті сорочки й підкочені рукави. У кожного стоїть рушниця в ногах. Усі троє сперлися на камінь химерної форми. За ним відкривається широкий простір без чітких обрисів – небо над землею, покритою піском і жорствою. Валландер розглядав обличчя. Цим хлопцям двадцять – двадцять п’ять років. На звороті фотографії нічого не написано. Мабуть, цю фотографію знято у той же час, коли писано щоденник. Десь на початку 1960-х років. Про це свідчать зачіски, ніхто з молодиків не носив довгого волосся. Серед людей такого віку не могло бути Гольґера Ерікссона. На той час йому вже минуло сорок літ.

      Відклавши світлину, Валландер висунув одну з шухляд стола. Пам’ятав, що раніше побачив у ній конверт із кількома фотографіями для паспорта, отож вийняв одну з них і поклав на стіл. Знято порівняно недавно. На звороті написано олівцем: 1989 рік. Гольґерові Ерікссону сімдесят три. Шпичастий ніс, тонкі губи. Спробувавши подумки стерти зморшки й уявити молодше обличчя, Валландер повернувся до фотографії трьох молодиків. Уважно розглядав їх, одного за одним. Той, що стояв ліворуч, чимсь подібний до Ерікссона. Інспектор відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. Гольґер Ерікссон лежить мертвий у канаві. У його сейфі ми знаходимо засушену людську голову, щоденник і фотографію. Враз Валландер випростався й розплющив очі. На думку прийшов злом, про який торік заявив Ерікссон. Сейф залишився недоторканим. «Припустімо, – роздумував Валландер, – що злочинцеві було так само непросто знайти прихований сейф, як і нам. Припустімо, що вміст цього сховку був такий самий, як нині. Очевидно, саме цього й шукав злодій, але не знайшов, а далі вже й не пробував. А за рік Гольґер Ерікссон загинув».

      Видавалося, що такі міркування принаймні почасти тримаються купи. Але одна обставина зводила нанівець усі спроби знайти зв’язок між різними подіями. Злочинець мав би усвідомлювати, що після смерті Гольґера Ерікссона рано чи пізно хтось та знайде той сейф. Хоча б спадкоємець маєтку.

      А проте щось у цьому та й було. Хоч якийсь слід.

      Валландер знову придивився до світлини. Чоловіки усміхаються. Ці усмішки не змінюються ось уже тридцять років. А чи не сам Ерікссон зняв це фото? Навряд, тоді він успішно продавав автомобілі в Істаді, Тумеліллі та Шебу. Не бував на війні в далекій Африці. А може, бував? Досі відомо тільки про частку Ерікссонового життя.

      Валландер задумливо розглядав щоденник, що лежав перед ним. Засунувши фотографію в кишеню куртки, він узяв цей щоденник і пішов до Нюберга, який обстежував ванну кімнату.

      – Ось ці нотатки я візьму з собою, – сказав інспектор. – Календарі залишу.

      – Чи допоможе це слідству? – спитав Нюберг.

      – Мабуть, так. Якщо хтось мене шукатиме, то скажеш, що я вдома.

      Вийшовши на подвір’я, Валландер побачив, що кілька поліцаїв знімають загорожу навколо місця вбивства. Протидощового навісу вже не було.

      За