П’ята жінка. Хеннинг Манкелль

речення: «Охоплює розпач від поразки, якої зазнав Гітлер через своїх віроломних генералів». Треба з’ясувати, що й до чого. Це слово вагомо характеризує Гаральда Берґґрена. Про що воно свідчить? Про політичні переконання? Чи ще й про вразливість і розгубленість? Не вдалося знайти жодної підказки, яка дозволила б зробити вибір. Автор не дав ніяких пояснень. У червні 1960 року він виїжджає потягом зі Швеції й на один день зупиняється в Копенгагені, щоб піти до парку розваг «Тіволі». Теплого літнього вечора Берґґрен танцює з дівчиною на ім’я Ірене, «гарненькою, але надто вже високою». Назавтра він уже в Гамбурзі, а наступного дня, дванадцятого червня 1960 року, приїжджає до Брюсселя. Десь за місяць він домагається свого – підписує контракт як найманець і гордо відзначає, що дістав гроші й поїде на війну. Берґґрен почувається так, ніби ось-ось здійсниться його заповітна мрія. Все це описано в щоденнику згодом, двадцятого листопада 1960 року. У цьому першому і найдовшому записі підсумовано події, які привели автора до місця, де він перебуває тепер. До африканського містечка Омеруту.

      Наткнувшись на цю географічну назву, Валландер заходився шукати старий шкільний атлас і зрештою знайшов його на дні картонної коробки, схованої в шафі. А ось Омеруту він, звичайно ж, не знайшов. Однак залишив розгорнений атлас на кухонному столі і став читати далі.

      Разом із Террі О’Баніоном і Сімоном Маршаном Гаральд Берґґрен потрапив у військовий підрозділ, що складався із самих найманців. Про командира-канадця, у записках званого Семом, дуже скупо написано. Як видно, автор не дуже-то цікавився тим, за що воює. Та й сам Валландер мав туманне уявлення про війну у країні, що тоді – як і на карті у старому атласі – називалася Бельгійським Конго. Гаральд Берґґрен не відчував потреби виправдовуватися за свою участь у війні. Тільки ствердив, що воює за свободу. Чию свободу? Цього він не уточнив. Натомість наголосив кілька разів – зокрема 11 грудня 1960-го і 19 січня 1961 року, – що не завагається застосувати зброю, якщо дійде до бою проти шведських солдатів із миротворчих сил ООН. Берґґрен ретельно фіксує дні, коли йому видають платню. В останній день кожного місяця він скрупульозно підбиває підсумки: скільки заробив, скільки витратив і скільки відклав. І залюбки записує кожний трофей, який вдалося запопасти. Автор описав украй бридкий епізод, коли найманці вийшли на занедбану випалену плантацію і в будинку натрапили на два гнилих, обліплених чорними мухами трупи, що лежали в ліжках. То були тіла бельгійців – плантатора та його жінки. Обом відрубали руки і ноги. Стояв жахливий сморід. Найманці не зважали на те. Обнишпорили житло й знайшли діаманти та золоті прикраси, які ліванський ювелір згодом оцінив на більш як двадцять тисяч крон. З цього приводу Берґґрен зауважив, що війна виправдовує себе добрими заробітками. Тільки один раз у щоденнику Гаральд Берґґрен ставить запитання, чи міг би він доробитися таких статків, якби залишився у Швеції й працював автомеханіком. І сам собі відповідає: ні. Ніколи й нізащо. Отож і далі завзято воює.

      Пройнятий