П’ята жінка. Хеннинг Манкелль

тому їй одній доводилося відробляти довгі нічні зміни. Часом випадало так, що конче треба було подати допомогу у двох місцях водночас. Тоді-то й вдалося напоумити керівників лікарні – переконати їх, що на нічні чергування треба завжди ставити принаймні двох акушерок.

      Ільва сиділа в кімнатці, що розмістилася посередині великого відділу. Крізь скляні стіни було видно, що діється в коридорах. За дня там тривав рух, а тепер, уночі, все по-іншому. Їй подобалося працювати ночами, на противагу багатьом її співробітницям, що уникали такої роботи. Ці жінки мали сім’ї й не могли виспатися вдень. Натомість в Ільви Брінк були дорослі діти, а чоловік, машиніст нафтового танкера, плавав між азійськими портами. Тож вона не мала нічого проти нічних чергувань. Їй спокійніше працювалося, коли спала вся лікарня.

      Зі смаком сьорбнувши кави, вона взяла з таці на столі шматочок печива. У кутку тихо гомоніло радіо. Увійшла медсестра, за нею ще одна. Почалася розмова про осінь, про ненастанну сльоту. Мати однієї з медсестер уміла передбачати погоду й сказала доньці, що зима буде довга й холодна. Ільва згадувала зими, коли в Сконе залягав сніг. Таке траплялося нечасто. А коли траплялося, то доводилося туго породіллям, які не могли дістатися до лікарні. Одного разу Ільва мерзла в тракторі, що у віхолу пробирався крізь замети до одинокої садиби в північній околиці міста. Там у жінки почалася рясна кровотеча. То був єдиний випадок за всі роки акушерської практики, коли Ільву брав страх за життя недужої. Не можна було допустити до лиха. Швеція ж бо така країна, що в ній ніяк не годиться вмирати породіллям.

      А тим часом триває осінь. Пора горобини. Часом Ільва Брінк, уродженка Норрланду, тужила за меланхолійними лісами півночі. Не могла призвичаїтися до голих сконських рівнин, на яких неподільно панує вітер. Що ж, чоловік поставив на своєму. Він народився в Треллеборгу й не міг уявити іншого місця проживання, ніж у Сконе. Хоч сам бував удома вряди-годи.

      Ці роздуми перервала Лена Седерстрем, увійшовши в кімнату. «Молода, годиться мені в дочки, – подумала Ільва. – Я рівно вдвоє старша. Шістдесят два роки».

      – Очевидно, вона народить не раніш, як уранці, – сказала Лена. – На той час встигнемо піти додому.

      – Сьогодні спокійне чергування, – відповіла Ільва. – Поспи трохи, якщо ти втомилася.

      Ночі видавалися довгими. Зовсім інше відчуття було від них, коли вдавалося подрімати з пів години, та хоча б п’ятнадцять хвилин. Куди й щезала важка втома. Однак Ільва ніколи не вдавалася до такого. Відколи їй стукнуло п’ятдесят п’ять, потребувала дедалі менше часу, щоб виспатися. Ільва вважала таку зміну нагадуванням, що життя коротке і скінченне. Не варто його марнувати на зайвий сон.

      Коридором промайнула медсестра. Акушерка Лена пила чай. Дві медсестри сиділи, схилившись над кросвордом. Дев’ятнадцять хвилин по дванадцятій. «Уже жовтень, – думала Ільва. – Невдовзі настане глибока осінь, а там і до зими недалеко. У грудні Гаррі має відпустку. Один місяць. За той час перебудуємо кухню. Не тому, що назріла потреба. Просто він мусить щось та й робити. Для Гаррі відпустка