Найграндіозніше шоу на Землі: доказ Еволюції. Річард Докінз

розвитком. Мабуть, вони уявляють, що Господь на самому початку запустив всесвіт і вшанував його народження, додавши гармонійний набір законів та фізичних констант, розрахованих на те, щоб досягнути якоїсь незбагненної мети, у досягненні якої ми, зрештою, мали відіграти певну роль. Але вдумливі й розважливі чоловіки та жінки, які є представниками церкви, іноді неохоче, іноді з радістю приймають докази еволюції.

      Що нам не слід робити, так це самовпевнено припускати, що коли вже єпископи й освічені священики визнають еволюцію, то те саме робить і їхня паства. На жаль, як я зазначив у додатку, соцопитування рясніють доказами протилежного. Понад 40 % американців заперечують, що люди походять від інших тварин, і вважають, що ми (а отже, й інші живі істоти) були створені Богом 10 000 років тому. У Британії ця цифра не настільки висока, але вона все ж тривожно висока. І це має непокоїти церкви так само, як і вчених. Ця книжка потрібна. Людей, які заперечують еволюцію, я називатиму «заперечувальниками історії» – це ті, хто вірить, що вік світу вимірюється тисячами років, а не тисячами мільйонів, і ті, хто вірить у те, що люди гуляли поряд із динозаврами. Я повторю: вони складають понад 40 % населення Америки. У деяких країнах відповідна цифра вища, а в деяких – нижча, але 40 % – це гарний середній показник, і я час від часу буду називати цих заперечувальників історії «сорокавідсотковиками».

      І все ж я кажу, що це лише теорія!

      Повертаючись до освічених єпископів та богословів: було б гарно, якби вони трохи більше зусиль докладали до боротьби з антинауковим безглуздям, яке вони засуджують. Є забагато проповідників, які хоча й погоджуються з тим, що еволюція правдива, а Адам і Єва ніколи не існували, все одно потім безтурботно підуть на кафедру й у своїх проповідях будуть обговорювати якесь моральне або богословське питання на прикладі Адама і Єви, звісно, навіть не згадавши про те, що ті ніколи насправді не існували! Якщо ж хтось починає критикувати їх за це, вони протестують – кажуть, що йшлося лише про символічне значення, імовірно, пов’язане з первородним гріхом або цінністю невинності. Вони можуть суворо додати, що, звісно ж, немає дурнів, які б сприйняли їхні слова буквально. Але чи знає про це їхня паства? Як людині на церковній лаві чи на молитовному килимку знати, які частини писання сприймати буквально, а які символічно? Чи неосвіченому завсідникові церкви справді так легко здогадатися про це? У надто багатьох випадках відповідь, вочевидь, буде «ні», будь-хто почуватиметься збентеженим і ніхто за це не звинувачуватиме людину. Якщо не вірите мені, зазирніть у додаток.

      Тож поміркуйте над цим, єпископе. Будьте обережні, вікарію. Ви граєте з вогнем, коли несерйозно ставитеся до непорозуміння, яке тільки й чекає, щоб виникнути, можна навіть сказати, що воно майже обов’язково виникне, якщо йому не запобігти. Чи не варто вам із більшою обережністю виступати на публіці, щоб вона чітко розуміла, що ваше «так» – це «так», а «ні» – це «ні»? Щоб уникнути