Мисливські усмішки. Остап Вишня
Читать онлайн.| Название | Мисливські усмішки |
|---|---|
| Автор произведения | Остап Вишня |
| Жанр | Юмористическая проза |
| Серия | Перлини української класики |
| Издательство | Юмористическая проза |
| Год выпуска | 0 |
| isbn | 9786171276031 |
……………………
Усе, було, розказує,
Але плачуть дівчата,
Та христяться, жахаються,
Ніби пан у хаті…
Ви бачите, з якою любов’ю ставилося населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну дитину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дівчата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається («Ніби пан у хаті…»).
Далі…
Ми вважаєм Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він її навіть ідеалізував.
Пригадайте:
Заснули, мов свиня в калюжі,
в своїй неволі…{49}
«Свиня в калюжі»… Верх блаженства… Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі…
Далі…
Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів. Чому ми це приписали Тарасу Григоровичу, я просто не розумію. Він же ясно й недвозначно каже:
Все на світі не нам,
Все богам та царям…{50}
Все їм! Все їм оддавай!
Хіба це не пошана царів та богів?
А оце, приміром:
О люди, люди, небораки,{51}
Нащо здалися вам царі…
Прямо благає!.. Навіщо вони вам? Дайте їх нам! Страшенно-бо любив він їх…
………………………………
Наведені приклади, думаю, переконають, що Шевченко, безперечно, їхній… Панський Тарас Григорович.
У «Заповіті» так якнайяскравіше виявилася його поміщицька ідеологія, його бажання великої земельної власності:
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно…
Бачите який?!
Не просить якихось півдесятин, а цілі лани, з кручами, з Дніпром…
До графині Браницької{52} хоче дорівнятися…
………………………………
Так чий він?
Правда, їхній?!
Київ
(Усмішка. Ретроспективна, коли можна так сказати)
Високо передо мною Старий Київ над Дніпром.
Та воно таки так…
І «высоко», і «передо мною», і «старий», і «Київ», і «над Дніпром»…
Тільки от що «Днепр не сверкает под горою переливным серебром», а пірнув Дніпро під аршинну кригу, закутавсь у білу пухову ковдру й спить… І тільки іноді, як йому щось насниться, репне від Подолу до Слобідки репом гучним і знову спить.
А Київ… Київ високо…
Київ – хароший…
Великий – це раз… Чепурний – це два… Певний себе – це три…
Що снігу на вулицях цілі гори, що, коли їдеш візником, так тебе піряє згори наниз і знову нагору, що шлунок твій зскакує кудись до сліпої кишки, а сліпа кишка з горла визирає, так то нічого… Колись же воно розтане… І тоді рівно буде і не пірятиме…
Кияни – народ хароший і зразу, не встигли ви вийти з вокзалу, знайомлять вас з дрібницями свого київського життя…
– На Тургенєвську!
– 75!
– Та…
– Пуд вівса сто!
Чого він гадає, що вас якраз