Мисливські усмішки. Остап Вишня

брати, тіпати, прясти, вишивати.

      А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в’язальницю.

      Співати вчилися разом на колодках. Співать – це обов’язково, як дихати.

      Закінчувалася наша освіта материними словами:

      – Женить би вже лобуряку слід!

      Або:

      – Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у м’ясниці й обкрутимо! Час уже!

      Кінець був нашій освіті.

      ………………………………

      А тепер як подивишся – і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії… Ой як «тяжко» тепер нашій молоді! Нам було значно легше!

      1923–1954 рр.

      Мед

      Мед – штука солодка!..

      Це найстаріший у нас пасічник дід Глушко так.

      Сидимо на пасіці, люльками попахкуємо, на бджілок милуємося.

      А вони дощем золотим на сонці до вічка падають.

      І гудуть, гудуть, гудуть…

      – Гудьоть! Медок несе!

      – Хароша, дідусю, комаха! Маленька така, жвавенька… А дивись, на зиму й буде з чим шулики їсти!

      – Тваринка діствительно бідова!.. Ач, як гудьоть!.. Да-а-а! Загув і я оце якось! От, брат, загув! Думав, що анба{44} мені! Не буде, думав, старого Глушка!

      – А ви чого «загули»? По-бджолячому, чи як?

      – По-бджолячому… Як хряснувсь, так думав, чи хоч цурпалки стара позбирає. А все язик наш поганий! Не вдержишся, скажеш, согрішиш, от воно тебе й кине! З бджолами треба по-хорошому… Божа вона тваринка й порядок любить…

      – А що сталось, діду?

      – Сталось… Таке сталось, що й досі, в три погибелі зігнувшись, ходжу… Роя збирав… Тільки ото підобідали, вийшов у садок, дивлюсь: гонить… Я за колодку{45}, за драбину й чекаю, де сяде… Сів, бачите, он на тому бересточку… Воно хоч і височенько, а щоб невдобно, сказать не можна! Драбина достає, і колодку підставити можна так, що струснеш – і все! Мій, думаю, буде! Підставив драбину, поліз… І колодку в самий раз пристроїв, і все… Тільки наважився струсонути – воно, лиха личина, хай Бог простить, тільки – дз-з-з! Та в самісінький же вам ніс: раз!

      Та так же болюче, як ніколи!

      Одмахнувсь! Сльози тільки: кап! кап! кап! Чую, жене мого носа! Як рисаком жене!

      Труснув ще…

      А воно штук із десяток у лоба як ужарять!

      – Чорти б вас!..

      Тільки ото промовив «чорти», коли це:

      Трісь!

      (А колодку з роєм держу!)

      Трісь! – та як поперло, як поперло, так, їй-бо, хай Бог простить, сажнів з п’ять, ноги вгорі, а голова внизу, летів, як яструб. А потім як кинуло, аж кавкнув. Кинуло та ще й колодку на голову наділо! Так вони як рвонули мене з усіх боків, то я як висмикнувсь із колодки, та як ударив, так у сажі{46} з кабаном опинився…

      Упав та й стогну!

      Виволокла стара з сажа, насилу очуняв! Запричащався. Такого вони мені меду дали!

      Отаке буває…

      «Ото не чортихайся, раз із бджолами діло маєш», – каже стара.

      Так воно таки правда! Я вже запримітив: раз по пасіці чорта згадав, тікай краще. Особливо

44

Анба (амба) – кінець, смерть.

45

Я за колодку… – ідеться про дерев’яну посудину (невеликий вулик) для відлову бджолиного рою.

46

Саж – хлів для тримання та відгодівлі свиней.