Дикий. Гильермо Арриага

родини Прієто. Вийшов батько, протираючи очі. Цього разу він був не в гуморі.

      – Що сталося, Хуане Ґільєрмо?

      – Я прийшов по Ікла.

      – Я вже сказав, що не віддам тобі його.

      – Не вбивайте.

      – Це мій собака, і я зроблю з ним що захочу, ясно тобі?

      – Ні.

      – І більше не дзвони, ти знов нас розбудив.

      – Віддайте мені Ікла, і я перестану дзвонити.

      Пан Прієто пішов до електричного щитка й опустив тумблер, відімкнувши світло.

      – Можеш дзвонити, скільки заманеться, ми тебе не почуємо, – сказав він і пішов у дім.

      Якщо механік готовий був спалити будинок, щоб убити Ікла, то я готовий був спалити, аби врятувати його. Я знову всівся біля воріт очікувати на ветеринара. Через півтори години вийшла пані Прієто увімкнути струм.

      – Пані, я можу поговорити з вами?

      Жінка навіть не глянула на мене. Повернулася й пішла собі. Через декілька хвилин прийшли Качур і Хайбо.

      – Ви що тут робите? – спитав я.

      – Нас запросив Фернандо подивитися, як напіввовку зроблять укол, – відповів Хайбо.

      – І нащо вам на це дивитися?

      – Та просто так, – відповів Хайбо.

      Мене вразила його хвороблива цікавість, Качур удав трохи співчуття.

      – Я прийшов попрощатися з ним.

      Брехня, йому просто кортіло побачити смерть. Ніби скручування голів десяткам шиншил їм не вистачило.

      – Я залишу його собі, – рішуче сказав я.

      – Залишиш собі кого? – перепитав Хайбо.

      – Ікла.

      Качур зареготав.

      – Та ну? І чим ти будеш його годувати? Цьому одороблу не до смаку собачий корм, як Кінгу, він їсть лише сиру конятину.

      Це була правда. Ікло зжирав близько чотирьох кіло щоденно. Я не подумав про витрати, які він потягне, та якось би я впорався.

      Рівно о дев’ятій прийшов ветеринар. Той самий, що лікував Ікла після отруєнь, кульових поранень і «коктейлів Молотова» від механіка. Тепер він прибув як найманий убивця, що орудує пентобарбіталом.

      Чоловік, якому було десь за тридцять, зупинився перед дверима, збираючись подзвонити.

      – Ви ветеринар, чи не так? – спитав я.

      – Так.

      – Родина вже переїхала, їх немає.

      – Як це?

      – Вони поїхали вчора й попросили дочекатися вас і попередити.

      Ветеринар указав на Ікла вглибині гаража.

      – А собака що тут робить?

      – Ми подбаємо про нього.

      Хайбо засміявся.

      – Чого смієшся? – спитав я.

      Хайбо й далі сміявся. Мені захотілося його стукнути.

      – Ви жартуєте, чи не так? – спитав ветеринар.

      – Ні, не жартуємо, – запевнив я серйозно, та Хайбо засміявся ще дужче. Роздратований, ветеринар повернувся, щоб подзвонити. Я ступив два кроки й став перед ним, не даючи пройти.

      – Що таке? – спитав він зневажливо.

      – Я ж сказав, що їх немає.

      Ветеринар глянув на мене й спробував обійти.