Бот. Атакамська криза. Макс Кідрук

з отвору. Одна з медсестер, не видавши ні звуку, зомліла: гепнулась на підлогу, неприродно задерши голову і розкинувши руки врізнобіч. Інша завищала і, прошмигнувши повз лікарів, вилетіла з палати. Її істеричний вереск, мов сирена, ще довго линув з коридору. Френк Ді’Анно зробився сірим, мов висушена на сонці пустельна земля. Було з чого: у хлопчика зникла голова. Щезла без сліду. Із закривавленого обрубка на місці шиї безперервно сочилася кров.

      – Де голова? – ревнув Ді’Анно, так наче якась із медсестер сховала її під полою халата. Попервах австралієць виглядав по-дитячому сконфуженим, мов герой диснеївського мультфільму, котрого підступні лиходії обвели круг пальця завдяки чорній магії. – Де вона?

      Френк зігнувся навпіл над тілом і зазирнув усередину томографа. Голови не було.

      – Бля! – заверещав він. – Куди поділась його голова?!!

      Черговий лікар-чилієць, аж жовтий на лиці, зробив непевний крок уперед:

      – Я не знаю, сеньйоре. Ми просто поклали хлопця всередину і запустили апарат… Все згідно з інструкціями. А далі цей хлопок і…

      – Що ви мені розказуєте?! – вискнув австралієць. – Ідіоти! Це томограф, а не гільйотина!!! Що ви зробили з пацієнтом?

      – Ми нічого не робили! – пожовтілий чилієць теж перейшов на крик. – Я лиш увімкнув машину…

      Френк схопився за голову і, важко стогнучи, обіперся на апарат.

      – Що ти про це думаєш, старий?

      Новозеландець хотів підтримати колегу, але в голові крутилась одна-єдина дурнувата фраза: «Старий, я ще в житті не бачив більш паскудних результатів магніто-резонансного обстеження». Джей-Ді зметикнув, що зараз, мабуть, краще промовчати.

      Річардсон зазирнув досередини апарата. Стінки були чистими, лиш у глибині білого пластикового тунелю, де раніше лежала голова, панелі були забризкані мізками. Впереміш з волоссям та кров’ю. Внизу валялась схожа на підкову штуковина.

      – По-моєму, там лежить його щелепа. Нижня, – кардіохірург висунувся назад. – І… е-е-е… шийні хребці… якщо я не помиляюсь.

      Френк Ді’Анно підхопився.

      – Кретини! Кляті безмозкі латинос! – горлопанив він. – Таке буває, старий… таке може статись, якщо в камері знаходився метал… який-небудь металевий предмет у… Можливо, слуховий апарат чи… я не знаю, ще щось…

      Відштовхнувши Річардсона, Ді’Анно поліз в апарат. Він звивався, пихтів, штовхав ногами обезголовлене тіло, зрештою зник у трубі томографа. Півтори хвилини звідтіль не долинало ні звуку. Австралієць вибрався назад набагато спокійніший, але спантеличений. І, наче вампір після фуршету, з ніг до голови вимазаний кров’ю.

      – Ну що? – спитав новозеландець.

      – Нічого, – прохрипів Френк. – Там є все, що й має бути: подрібнені кістки черепа, зуби, кусні обличчя, мізки, волосся і кров. Але жодного шматка металу… Жодної механічної подряпини на панелях… Це якась чортівня, Джей-Ді, і я геть нічого не шурупаю…

      Черговий лікар перемістився, ставши таким чином, щоб перекривати вихід з палати.

      – Містере Ді’Анно,