Бот. Атакамська криза. Макс Кідрук

після чого різко, по-дівчачому заверещав:

      – А-а-а-а-а! – і натиснув на педаль газу…

      Потужний удар витверезив його. Кермо вилетіло з рук; двигун харкнув, подавившись. Машина рвонула праворуч – у незайману пустелю.

      Зрештою вантажівка спинилась, задерши носа на пагорбку. На узбіччя, шурхочучи, посипались камінці. Відтак стало тихо. Після оглушливої музики та ревіння мотора тиша паралізувала Текіто. Якби йому не було так страшно, він би подумав, що вже дав дуба.

      Кілька секунд Текіто очманіло роздивлявся павутину тріщин у лівому нижньому куті лобового скла. Потім тремтячими руками запустив двигун і ввімкнув фари. Нічна пітьма впевнено наступала зі сходу, і Текіто чомусь страшенно не хотілося залишатися сам на сам із тим, що він збив, у суцільній темряві. Дирчання мало заспокоювало, зате фара запрацювала. Щоправда, лише одна – права.

      Чилієць вивалився з кабіни і на ватяних ногах вибрався на шосе. Ліворуч, неподалік від місця зіткнення, посеред уламків скла, шматків металу з решітки радіатора та бурих плям крові лежав білобрисий хлопчик. Текіто, схлипуючи, підійшов до нього.

      – Білий! – опустився навколішки водій. – Срати мені й плакати, я грохнув білого чувака!

      Притримуючи голову хлопчика однією рукою, чилієць сторопіло дивився на заляпану кров’ю шкіру, скуйовджене русяве волосся і нерухомо вирячені очі, що мертво впиналися в байдуже небо. З численних ран на накачаних грудях та животі малого сочилася кров.

      Текіто несподівано усвідомив, що його знову посадять. І цього разу надовго.

      – Він білий… – шепотів горе-шофер, погладжуючи пальцями світлі пасма. – Чорт забирай, білий! Такий білий, що аж… – Несподівана здогадка штрикнула його в самісіньке серце: – …турист! Хлоп нетутешній! – і тоді Текіто реально запанікував: – О боги, я вальнув туриста!!!

      Замочити білошкірого мандрівника в регіоні, де тільки-тільки почав зароджуватися туризм… Та за таке його не просто посадять. Його спалять живцем, лінчують, четвертують, після чого рештки згодують вухатим пустельним лисичкам.

      Витягнувши шию, Текіто озирнувся. Сонце сіло за піщаними перекатами на заході. Дорога в обидва боки стояла порожньою. Тільки вітер шарудів піском і зрідка зітхала, вітаючи нічну прохолоду, потріскана земля. Навкруги – ні душі. Огидна й слизька, мов земляний хробак, думка заповзла перекупнику в мозок. «Відтягти метрів на триста від дороги. Тіло, ясний перець, шукатимуть, але пустеля вміє зберігати таємниці».

      Чилієць ще раз злодійкувато роззирнувся. Горизонт був порожній.

      Текіто рвучко нахилився, схопив мертвого хлопчика під пахви і потягнув у пустелю на захід від дороги. Хлопчик виявився страшенно важким. Добре треновані м’язи завжди важчі за драглистий жир. Через хвилину чилієць захекався так, що аж в очах померкло.

      – От кабан! – вилаявся Текіто, стираючи піт з лоба. – Наче зі свинцю відлитий.

      Хвилину чи дві він віддихувався, присівши навпочіпки, після чого