Бот. Атакамська криза. Макс Кідрук

один з кульків. Скоро він виявив те, що шукав. Внизу, під назвою супермаркету, дрібнішими літерами писалась адреса: номер будинку, назва вулиці і… місто.

      «Антофагаста», – прочитав Джей-Ді. Від чого у нього відвисла щелепа… Річардсон не був великим знавцем географії північної частини Чилі. У той же час він знав регіон достатньо, аби збагнути, що фургон приїхав не зі сходу. І це було погано. Дуже погано.

      Джей-Ді вискочив з кузова на землю і побіг назад до лікарні. Серце калатало, немов друкарська машинка під пальцями стенографістки. Худорлявий шофер сидів на місці.

      – Послухай, друже… Як тебе там? – захекано мовив лікар.

      – Текіто… Мене звуть Текіто Рейес, сеньйоре, – перекупник сяк-так справлявся з англійською.

      – Я хочу тебе дещо запитати.

      Текіто з готовністю підвівся. Губи у хлопця тремтіли. Тьмаві очиці набрякли слізьми.

      – Мене не посадять, сеньйоре? – забелькотів він. – Якщо малий не помре, мені ж нічого не буде, правда? Я ж привіз його…

      Джей-Ді перебив чилійця нетерплячим жестом.

      – Тебе ніхто ні в чому не звинувачує. То був нещасний випадок, ти не винен, – новозеландець знову обманював, стримуючи нетерплячку. – Мене цікавить інше. Будь ласка, покажи місце, де ти знаходився, коли… хм… коли запримітив хлопця.

      Новозеландець показав на карту. Чилієць зосереджено пошкріб потилицю.

      – Ну… я не знаю.

      – Хоча б приблизно! – Джей-Ді підвищив голос.

      Удвох вони підсунулись майже впритул до мапи.

      – Це було ось тут, сеньйоре… – Текіто торкнувся траси на карті.

      Джей-Ді відчув, як волосся на потилиці стає сторчака, мов щетина на загривку вовка, а тілом прокочується хвиля холоду. Він не перепитував, наскільки Текіто переконаний у точності вказаного місця. Це не мало ніякого значення.

      – Ти їхав із Антофагасти? – ковтаючи слова від хвилювання, уточнив Річардсон.

      – Так, сеньйоре. Звідкіля ж іще я міг волочити свою таратайку?

      Кардіохірург побілів, відчуваючи, як серце стискається від незбагненного страху. Це не пазл, що не пасує картині. Це картина, що розлітається на шматки від одного єдиного неправильного пазла.

      – К-к-коли… коли це трапилося?

      – Що саме? – сконфужено перепитав шофер.

      – Коли ти нарвався на істоту? – ревнув Джей-Ді. – Скажи мені час!

      – Ви маєте на увазі хлопця?

      – Так!

      Текіто закотив очі, пригадуючи послідовність подій цього вечора.

      – Відразу після заходу сонця, за кілька хвилин до шостої. Через тридцять хвилин після того, як проминув Кармен-Альто.

      Новозеландець роззявив рота. Він бачив хлопця за півгодини до того.

      – Цього не може бути…

      – Чого не може бути, сеньйоре?

      Річардсон не чув шофера. Джей-Ді міг знайти тлумачення всьому: химерній поведінці хлопчика, дивному факту його присутності посеред пустелі, ба, навіть перетвореній на фарш голові. Для будь-чого