Бот. Атакамська криза. Макс Кідрук

носом. Він приймав потерпілого.

      – Ми його трохи обстежили, – доповів він. – Зробили рентген.

      – І як? – поцікавився Френк.

      – Перелом шести ребер і ключиці, зміщені шийні хребці, величезна тріщина в тазі, але хребет, на щастя, цілий. Малюк втратив багато крові, хоча внутрішніх кровотеч, здається, немає… Є підозра на сильний струс мозку: пацієнт кілька разів приходив до тями, говорити не міг, зовсім не міг, лише хрипів і… – в цей момент очі лікаря забігали, – …шкірився.

      – Певно, від болю.

      Худорлявий чилієць зам’явся.

      – Не думаю… Як на мене, то… від злості…

      – Це все?

      – Наразі так.

      – Хлоп ще легко відбувся, – зауважив Ді’Анно.

      Джей-Ді Річардсон стояв, склавши руки на грудях, поруч з товаришем і не зводив очей з вікна, крізь яке можна бачити частину реанімації.

      – Так. Шкет хоч і молодий, зате доладно скроєний. М’язи, як у дорослого атлета. Інший на його місці від такого удару просто розвалився б на шматки.

      – Треба завершити обстеження. Побачимо, що з головою. Може, там кисіль, і наші смикання ні до чого, – пробубнів Френк і повернувся до чергового: – Кровотечу зупинили?

      – Досить легко.

      – Чудово. Сподіваюсь, томограф готовий?

      – Так, містере Ді’Анно. Якраз сьогодні після обіду завершили налаштування.

      – Заодно й перевіримо техніку. Аміґо, скажи сестричкам, нехай готують пацієнта і запускають обладнання.

      Чилієць кивнув і пошурував в ординаторську.

      За півхвилини операційне ліжко з непритомним хлопцем викотили з палати і повезли до кімнати з МРТ. Австралієць та новозеландець ще раз оглянули рельєфне тіло, поки ліжко котили повз них. Кілька невеликих синців, неглибокі рани та подряпини – і більше нічого. Після того, як малого обмили, він анітрохи не скидався на людину, яка потрапила під колеса вантажівки.

      – Що ти про це думаєш? – тихо спитав Джей-Ді.

      – Як не дивно, після зіткнення з «Mercedes’ом» хлоп’я виглядає краще за «Mercedes», – мляво посміхнувся Ді’Анно.

      – Я не про те, – Річардсон не був налаштований на жарти. – Що цей малий робив у пустелі?

      У кімнаті з МРТ загорілося світло. Двері палати стояли відчиненими: по стіні коридору та підлозі ковзали розмиті тіні – медперсонал вкладав хлопчика в апарат.

      Френк знизав плечима.

      – Не знаю… Може, відбився від групи туристів.

      – Які туристи, старий? Це Атакама! Ти вважаєш Сан-Педро підходящим місцем для сімейного відпочинку? Сюди навіть досвідчені мандрівники не завжди добираються!

      – Не знаю… – повторив австралієць.

      З палати чулися спокійні голоси. Пролунало клацання, після якого почалось розмірене гудіння – томограф запрацював. Річардсон і Ді’Анно рушили в напрямку напівпрочинених дверей.

      – Ти повідомив поліцію? – не вгавав Джей-Ді. – Його, напевно, хтось шукає.

      – Це не моя справа. Чилійці самі розберуться.

      – Просто хлопець видається мені дивним. Химерним якимсь.

      – Не розумію, що ти знайшов у ньому хи…

      В цей