Бот. Атакамська криза. Макс Кідрук

якраз навпроти Тимурової. Тремтячими руками Ігор вчепився за картку. Труснув волоссям:

      – Де?

      Ребекка трохи відступила, показавши долонею на двері.

      – Ось тут.

      Ємельянов кілька разів спробував втрапити карткою в замкову щілину, але в нього не виходило. Зрештою, він таки встромив ключ. Виявилось: не тим боком. Посмикавши ручку, він без будь-яких слів чи емоцій витяг картку і заходився втикати її іншою стороною.

      Це тривало цілу хвилину, аж поки Бекка не поклала руку на плече росіянина і м’яко промовила:

      – Давайте я допоможу.

      Ігор випростався. Тимур знову відсахнувся, спостерігши бездонну порожнечу в очах.

      – Ні, – різко відрубав професор, ховаючи за спиною руку з електронним ключем. – Я сам.

      – Я не про двері, – сказала дівчина, підступивши до Ігоря. – Ви не проти, якщо я вас огляну? Я тут за медсестру.

      – Не треба, – глухо обізвався Ігор, і повторив: – Я сам. Сам! – голос був кволий, утробний, але сповнений злостивої рішучості.

      – Як знаєте, – знизала плечима чилійка і відступила крок назад.

      Ігор нарешті спромігся відкрити двері і, не сказавши ні слова, зник. Немов провалився у кімнату.

      – Пане, – гукнула Ребекка вслід, – не забувайте, що о пів на дев’яту починаються збори! Ваші сумки скоро принесуть, і ви зможете переод…

      – Лиши його у спокої, – урвав її Тимур. – Він був у тій машині, на яку напали в пустелі.

      – Я розумію, – надула губки Бекка; а хлопець подумав, що ні чорта вона не розуміє. Він сам нічого не розумів. – Такеда, молодий японець, такий самий. Ледь розмовляє. Та це нічого не міняє. Твій друг мусить розуміти, що зустріч важлива…

      Хлопець переминався, не заходячи до кімнати. Чорнявка, потупившись, не йшла.

      – Тобі ще щось треба? В кімнаті є чайник, можу заварити тобі каву.

      – Як ти тут опинилась? – спитав українець.

      – Знайшла роботу у щотижневій газеті оголошень, пройшла співбесіду, підписала купу дивних паперів, і от я тут. Платять гарно.

      – Ти не боїшся?

      – Спочатку не боялася. А потім, ну, коли сталося оте…

      – Що оте?

      – Коли вони… Я саме була на вулиці, коли вони почали вилазити через дах свого корпусу.

      – Не темни. Хто вони?

      Ребекка ще більше опустила голову:

      – Я не можу сказати. За годину ти все дізнаєшся сам. Словом, коли я почала боятися, Кейтаро Рока не дозволив мені поїхати.

      – Це Джеп? Той, кого всі називають старим Джепом?

      – Так…

      – Ти справді медсестра? – змінив тему розмови Тимур.

      – Ага, – Бекка несвідомо випросталась.

      – Як той хлопчина? На жаль, я не знаю імені… Один з чорношкірих конвоїрів, якого поранило.

      Ребекка спохмурніла. Над переніссям зібрались неглибокі зморшки.

      – Я не встигла його оглянути… З ним зараз Алондра, – вона глянула Тимуру в очі. Подумавши, пояснила: – Алондра – це дівчина Джеффа. Джеффрі Такера. Вона згодилась допомагати