Аномалія. Андрій Новік

сталося. Мабуть, батько послухав те своє відчуття перших секунд, що врешті із великим запізненням, але прокинулося. Кохання – це ще не все, що є у нашому житті.

      Сказати, що Остап ненавидів себе, це не сказати нічого. У дев’яносто відсотків випадків діти звинувачують себе у розлученні батьків. Цього разу статистика теж не помилилась. Такий міцний зв’язок, який відчували та підтримували між собою тато з мамою, не міг бути зруйнований якимись зовнішніми чинниками. «Так не буває», – гадав Остап. Поговорити про це йому було ні з ким: бабця з дідусем з боку мами жили у Німеччині і заявлялися на порозі їхньої квартири раз на два роки (це якщо пощастить), а татові батьки загинули два роки тому від вибуху в храмі.

      Пройшло вже більше року, а відчуття провини тільки наростало. Остап вважав, якщо поділиться з друзями власними думками, прийде якесь полегшення. Він розповів про все Віталику та Марті відеозв’язком по скайпу. Їхня розмова тривала близько двох годин та нагадувала сеанс у психотерапевта. Після цього Остап дуже шкодував, що відкрив друзям свою душу. Відчуття перших секунд так і не з’явилося, як і полегшення.

      Марта пригадувала його вираз очей, їхню морську темну глибину, наче дивилася не на хлопця, а у безнадійну прірву. Відтоді вони не змінилися, не набули якоїсь звичної поверхневості та простоти і зрештою друзям довелося змиритися з цим. Зараз, простуючи закапелками Медіни, дівчина сама не знала, чого боїться більше: тихого шурхоту за рогом чи думок про повернення до Остапа в хостел.

      – Котра зараз? – схвильовано запитала вона у Віталія. Дівчині було важко стримуватись, щоб не вхопитися міцно за його руку.

      – О пів на четверту.

      Він п’ятнадцять хвилин водив подругу вузькими вуличками Медіни, намагаючись вивести на центральну широку дорогу. Увесь той гніт, що вирував у повітрі та ковтався разом із пилом, міцно стискав їх щелепи, тому більшість дороги вони йшли мовчки.

      За хвилину вийшли до алеї, обабіч якої тягнулися зачинені рундуки, за якими ще нещодавно жваво запрошували до себе продавці.

      – Так порожньо…

      Дівчина вийняла фотоапарат та відзняла безлюдну алею Медіни. Це було схоже на диковинну аномалію. Під час Рамадану ніч тут перетворювалася на найкращу пору для вечірок, де звідусіль чулися співи, вигуки застіль та сміх. Зараз же голоси затихли.

      – Моторошне видовище.

      – Не те слово, – Віталій вклав у слова спокій, щоб дівчина відчувала себе у безпеці. – Хочеш підійти ближче до брами?

      – Баб-Бу-Джелуд?

      – Ага. Ходімо, тут і так нíчого фотографувати.

      – Упевнений?

      – А хіба ти щось тут бачиш?

      – Я про вихід з Медіни.

      Та сміливість, що так завзято охопила Марту в номері хостелу, вщухла, перетворивши дівчину на маленьку дитину. Віталій же навпаки – відчувши холодок, що пробігся спиною подруги, випростався ще більше.

      Вулиці порожні, що може трапитися?

      Загалом усе здавалось