Аномалія. Андрій Новік

заспокойся! Там мої фотографії. Вони мені потрібні.

      – На жаль, ми не можемо повернути вам картку. – Поліцейський не вперше пояснював схожу ситуацію і вже не звертав уваги на жодні емоції.

      – Я… я скаржитимуся! Покличте керівництво.

      – Досить! – Остап вхопив дівчину за лікті та міцно притиснув до себе. Заговорив українською, щоб держслужбовець не зрозумів: – Вони її повернуть. Прошу, зачекай, поговорімо з ним та з’ясуймо, що до чого. Не психуй, ми ж ні в чому не винні.

      – Та пішов ти!

      Вона вирвала руку та відійшла на кілька кроків назад. Обійнявши долонями обличчя, Марта тихо заплакала. Тепер будь-які сподівання на хороші сюжети можна було ховати у далеку шухляду.

      Остап Макарчук спробував опанувати хвилювання за подругу й повернувся до чоловіка в червоній сорочці. Він мусив з’ясувати якомога більше та водночас переконати полісмена у власній непричетності до цих страшних подій.

      – Що насправді відбувається? Навіщо ви привели нас сюди?

      Шум від розмов зростав, звідкись долинав жіночий плач. Віталія з Яном досі допитували неподалік.

      – Мене звати лейтенант Явдах Лахлу, – назвався поліцейський. Від нього тхнуло потом та голодом. – Ви Остап Макарчук? – Останні слова він промовляв, дивлячись у паспорт хлопця.

      – Так.

      – А це Марта Лівінська?

      – Лівінська, – кивнув хлопець, – так.

      – Де ви були перед тим, як прийшли до хостелу?

      Біля дверей почалась метушня: до приміщення ввели нову групу туристів, серед яких виявились кілька підлітків афроамериканців та двоє білих дівчат. Одна з них задихалася від істерики, важко підбираючи вигуки французькою.

      Лише зараз Остап побачив над вхідними дверима великий портрет короля Могамеда VI.

      Врешті, повернувшись до розмови, хлопець стисло переповів полісменові про прибуття до Марокко та перебування у Фесі.

      – Ми вчотирьох їхали до автовокзалу, – Остап відповів Явдахові прямим поглядом в очі. – У нас автобус до Шафшавену. Був…

      – Як довго планували перебувати в Шавені?

      – Добу. Далі до пустелі, до Мерзуґи.

      Після синього міста українці планували денну поїздку верблюдами Сахарою та ночівлю серед піщаних дюн. На сайті каучсерфінгу Ян знайшов місцевого, який водив туристів до свого наметового поселення на ночівлю, надавав трансфер верблюдами та гарячу свіжу вечерю, зготовану посеред пустелі. І усе це за п’ятдесят євро з людини. Ідея провести ніч під зірками та зустріти схід сонця в Сахарі одразу ж сподобалася Марті. Згодом її ентузіазм підтримала і решта хлопців. Та тепер усі плани руйнувались на очах.

      – Чому речі залишили в готелі?

      – Бо прямого автобуса з Шавена до Мерзуґи немає, тільки з Феса. Тому ми вирішили залишити важкі речі в хостелі та повернутися по них перед від’їздом до Мерзуґи.

      – Що він питає? – пролунала за спиною в Остапа стривожена українська.

      – Усе добре, – відповідав хлопець англійською, щоб не викликати жодних підозр у поліцейського.

      – Як