Аномалія. Андрій Новік

теж, – хитав головою Ян.

      – Схоже, що ми тільки сіли в таксі і… – Віталій не знав, як продовжити. – Хоча це… не зважайте.

      – Ні, – підтримав його Остап, кивнувши, вдячний за можливість бодай на мить відвести погляд від мерців, – у мене те саме відчуття. Я тільки хотів сказати водію рушати, а ми вже із шаленою швидкістю летіли в будинок.

      – Це ж якась чортівня. Так не буває!

      – Не знаю…

      – Це все шок, – сказала Марта, – я вже таке бачила, та й розповідали про це на курсах надання першої допомоги. Перше враження, ніби доволі об’ємна частина випадає з пам’яті. Це називається дисоціативною амнезією – щось на кшталт захисної реакції організму. Мозок прагне забути усі події, що викликали шок, спогади про які можуть нанести шкоду. Таке відбувається майже завжди у подібних ситуаціях.

      – Амнезія? – скривився Ян. – У чотирьох одразу? Я ж правильно розумію: у нас усіх провал у пам’яті?

      Кожен поволі кивнув, залишивши зауваження без відповіді. Це важко вкладалося в голові. Нудота знову поверталась, перетворюючи обличчя друзів на бліді полотна, помережані тонкими похмурими мазками.

      – Це неправильно.

      – Що неправильно? – змучено видихнув Віталій. Він знав, до чого хилить Остап, але волів не бачити тих закривавлених тіл.

      – Невже ми просто підемо… треба їм допомогти. Бодай комусь.

      – І що ти зробиш? Прикладеш подорожника до розчавленої голови?!

      – Все ж краще, ніж егоїстично проходити повз! – кашель Остапа поступився нервовому хрипу. Хлопець вихаркував слова, наче таким чином глушив почуття провини.

      – Егоїзм тут ні до чого!

      Ян, зачувши зародження вибухових емоцій, приповільнився й продовжив крокувати трішки позаду. Знову спрацьовував інстинкт захисту від конфліктів.

      – Ти своїми діями можеш узагалі вбити тих людей, – продовжував нападати Віталій, – як того старого! Хто зна, можливо, швидка б змогла йому допомогти, але ж ні! Ти – наш супергерой, ти вмієш склеювати людей!

      – Хлопці, припиніть! – Марта встала між хлопцями, однак Остап жорстко відштовхнув її. Дівчина не втримала рівноваги і впала спиною на асфальт.

      Ян підбіг до неї, щоб допомогти підвестись.

      – Не смій штовхати її! – гнів прорубав глибокі урвища на обличчі Віталія. – Покидьок слабодухий!

      – Ви мене вже дістали, коханчики! Її слюнява думка для тебе важливіша, ніж життя невинних безпомічних людей!

      Віталій вибухнув гнівом і щосили ударив Остапа кулаком в обличчя.

      – Гей, чуваки!

      Остап втримався на ногах та спопелив поглядом усе навкруги. Кров з тріснутої губи фарбувала в червоне передні ряди зубів. Він притулився рукою до болючої щелепи, яка тепер відчутно хрустіла при кожному русі. Хлопці дивилися один на одного з розчаруванням, ненавистю, палаючою правотою та вбивчою німотою. Між ними в цю мить було все, крім тих зачатків дружби, які безслідно зникли, немов і не існували взагалі.

      – Іноді так треба, – ледь чутно сказав Віталій, – щоб остудитися.

      – Ви придурки! –