Аномалія. Андрій Новік

підійматися поодинці: Латіфа йшла першою, Ян замикав ланцюг. За довгий період часу товстань вперше із втіхою вдихнув, адже сморід потроху відступив перед запахом обробленої шкіри. За кілька хвилин вони опинилися у великому магазині сумок та курток. Усі вироби зі шкіри телят, баранів чи верблюдів. Усі різних кольорів – від білих та бірюзових до криваво-червоних та ядучо-зелених. Власник магазину проводжав українців на дах будинку й радив опісля повернутись та придбати дещо на згадку.

      На даху їх зустріла маленька дівчинка в довгому світлому балахоні. Її усмішка танула просто неба, а тоненький палець тицяв на пучок м’яти, що під вітерцем лежав на карнизі будинку. Ян потягнувся за найбільшим з них, однак дівчинка заступила йому шлях та простягнула руку долонею догори. Під короткими нігтями скупчилися згустки землі та бруду.

      – Five dirham!

      – От хитрюща, – випалив хлопець українською.

      Решта озирнулася та розсміялася. Кожен тримав у руці під носом кілька гілочок м’яти. Зважаючи на сморід, п’ять дірхам – близько п’ятнадцяти гривень – були непоганою інвестицією.

      – Фарбувальні!

      Латіфа підступила до краю виступу даху й зазирнула донизу. Під будинком розташувався двір із великими круглими виямками. Кожна мала власний неоднозначний колір. Між виямками в землі бігали напівоголені чоловіки, стискаючи в руках та накидаючи на плечі широкі шкіряні полотна. Перші брали згортки, розкидали шкіру виямками у необхідні кольори та залишали на певний час, щоб ті просочилися фарбою. Інші збирали їх та вивішували сушитися. Сама шкіра була ще свіжою і тхнула кров’ю.

      Марта швидко описала побачене в записник, сховала його до «бананки» та взялася фотографувати. Після загальних кадрів та портретних фото друзів, дівчина зробила селфі з Латіфою, яке б мало вінчати одну з двох частин статті про Фес.

      – Якщо не зважати на запах, то тут дуже гарно. Видно межі міста, – мовила вона, ховаючи «Nikon».

      – Ага.

      – У нас ще є щось за планом? – запитав Віталій, коли вони вже сходили на вулицю.

      – Здається, ні, – відповіла Латіфа Лахріф крізь хустину, англійська якої звучала, мов рідна, – показала усе, чого ви ще не бачили.

      – Тоді, мабуть, нам варто йти до хостелу збиратися. У нас нічний переїзд автобусом у Шафшавен.

      – Я вже домовилася із братом, щоб ви залишили сумки в нас.

      – Чудово! – вигукнула Марта. – Ми з’їздимо на день в синє місто й післязавтра одразу назад.

      – Гаразд, чекатиму!

      Це були останні спокійні години українців.

      Розділ 11

      21 червня 2017 року

      Гамбург, Німеччина

      Професор важко видихнув та вмостився у власному кабінеті. Втома валила Леона Губера з ніг. І день ще не закінчувався: от-от мав прийти Морґан Еббот.

      Прес-конференція минула краще, ніж можна було очікувати. Хоч експеримент гравітаційної аномалії і не викликав ажіотажу, однак представники кількох провідних видань все ж виділили півгодини свого часу. Сам же Губер не вважав за доцільне проводити зустріч зі ЗМІ так швидко, особливо