Раніше ніж їх повісять. Джо Аберкромби

на північ від Кумнуру, хай йому біс, буде ще холодніше.

      – Так, сер, і потепління тепер уже не буде.

      – Зима може вийти суворою, еге ж, полковнику?

      – Цілком імовірно, сер.

      Полковник? Полковник Вест? Ці слова й досі дивно звучали вкупі навіть у його думках. Ніхто б і помислити не міг, що якийсь син простолюдина так високо підніметься. Передусім він сам.

      – Тривала, сувора зима, – замислився Бурр. – Нам треба швидко спіймати Бетода. Спіймати його та швидко прикінчити, поки ми всі не замерзли. – Він насуплено глянув на дерева, які вони минали, насуплено глянув на сніжинки, що кружляли довкола них, насуплено глянув на Веста. – Погані дороги, погана місцевість, погана погода. Не найкраще становище, еге ж, полковнику?

      – Ні, сер, не найкраще, – безрадісно погодився Вест, але його зараз турбувало лише власне становище.

      – Та ну, могло б бути й гірше. Ви окопаєтеся на південь від річки, у теплі, у добрі. Мабуть, і волосини від північанина за всю зиму не побачите. А ще я чув, що принц і його штаб незле харчуються. Це, хай йому грець, краще, ніж дибуляти по снігу в товаристві Полдера і Кроя.

      – Звичайно, сер.

      Але Вест був не зовсім у цьому впевнений.

      Бурр озирнувся через плече на вартових, які клусом їхали за ними на поважній відстані.

      – Знаєте, замолоду, коли мене ще не удостоїли сумнівної честі командувати армією короля, я обожнював їздити верхи. Я їздив учвал по багато миль поспіль. Так я почувався… живим. Нині на це, здається, немає часу. Наради, документи, сидіння за столами – ось і все, чим я займаюся. Часом же просто хочеться поїздити верхи, еге ж, Весте?

      – Звичайно, сер, але як…

      – Но!

      Лорд-маршал енергійно пришпорив коня, і той помчав стежкою, здіймаючи копитами багнюку. Вест якусь мить дивився йому вслід із роззявленим ротом.

      – Трясця, – прошепотів він.

      Швидше за все, цей упертий старий дурень не втримається в сідлі та зламає свою товсту шию. Що тоді з ними буде? Принцові Ладіслі доведеться перебрати командування на себе. Вест здригнувся від думки про це, а тоді теж різко перевів коня у чвал. А який у нього був вибір?

      Обабіч миготіли дерева, дорога під ним струменіла. Його вуха наповнилися стукотом копит і дзеленчанням збруї. Вітер стрімко влітав йому в рота й щипав очі. На нього прямо сипалися сніжинки. Вест швидко озирнувся через плече. Вартові позачіплялись один за одного, їхні коні штовхалися між собою, і вони залишилися далеко позаду.

      Найкраще для нього тепер було не відставати й водночас триматись у сідлі. Востаннє він так стрімко їхав верхи багато років тому, коли тупав по сухій рівнині, а за ним по п’ятах мчав клин гуркської кавалерії. Тоді він навряд чи боявся сильніше. Його руки до болю стискали повіддя, а серце гупало від страху та захвату. Він зрозумів, що всміхається. Бурр мав рацію. Від цього він і справді відчув себе живим.

      Лорд-маршал уже сповільнився, і Вест, порівнявшись із ним, теж притримав коня. Тепер він сміявся і чув, як поряд регоче Бурр. Він уже багато місяців так не сміявся. А може, й років – він не