Раніше ніж їх повісять. Джо Аберкромби

років шукали у вас захисту. Ви їм ще потрібні.

      Бурр знову повернувся обличчям до кімнати.

      – Надайте майорові Весту список підрозділів, які ще лишаються боєздатними. Що ж до біженців, то вони потребують їжі, одягу й даху над головою. Приготування до їхньої евакуації повинні розпочатися негайно.

      – Негайно, – прошепотів Мід. – Звісно, негайно.

      Бурр швидко позирнув на Веста з-під густих брів, глибоко вдихнув, а тоді попрямував до дверей. Вест на виході озирнувся. Лорд-губернатор Енґлії так і сидів, зігнувшись у своєму кріслі у своїй порожній крижаній приймальні й поклавши голову на руки.

      – Це Енґлія, – промовив Вест, показуючи на велику мапу, і повернувся обличчям до присутніх. Мало хто з офіцерів демонстрував хоч якийсь інтерес до того, що він мав сказати. Воно й не дивно, та все одно неприємно.

      З правого боку довгого стола прямо й нерухомо сидів у своєму кріслі генерал Крой. Він був високий, худорлявий, міцний, мав незугарний череп, увінчаний коротким сивим волоссям, і просту та бездоганно чисту чорну форму. Офіцери з його величезного штабу були так само підстрижені, поголені, начищені й похмурі, як гурт жалібників. Навпроти, ліворуч, спочивав генерал Полдер, кругловидий, рум’яний, з величезними розкішними вусами. Високий комір, жорсткий від золотої нитки, доходив йому майже до великих рожевих вух. Люди з його почту сиділи на стільцях, як у сідлах; їхні яро-червоні однострої були щедро оздоблені позументом, верхні ґудзики вони безтурботно порозстібали, а плями від дорожньої багнюки носили як медалі.

      На Кроєвому боці зали найголовнішим у війні вважалася чистота, самозречення та строге дотримання правил. На Полдеровому вона була питанням яскравості та ретельно вкладеного волосся. Кожна з цих груп дивилася на іншу з-за столу з зарозумілим презирством, так, наче лише вона володіла секретами доброї військової служби, а інша компанія, хоч як старатиметься, вічно буде тільки заважати.

      На думку Веста, добряче заважали обидві ці компанії, але жодна з них і близько не була таким головним болем, як третій гурт, що зібрався довкола віддаленого кінця столу. Його ватажком був не хто інший, як спадкоємець престолу, сам кронпринц Ладісла. Вбраний він був у щось більше схоже на пурпуровий халат із еполетами, ніж на однострій. Домашній одяг у військовому стилі. На самих його манжетах мережива вистачило б на добру скатертину, а в людей із його штабу шати були ненабагато скромніші. Довкола принца розвалилася на стільцях низка найбагатших, найгарніших, найелегантніших і найнікчемніших молодиків усього Союзу. Якби мірилом людини був її капелюх, вони б і справді були видатними людьми.

      Вест ізнову повернувся до мапи, відчуваючи неприємну сухість у горлі. Він знав, що має сказати, – треба було тільки сказати це якомога чіткіше й сісти. Байдуже, що за ним сидять чи не найвищі чини в армії. Вже не кажучи про спадкоємця престолу. Вест знав, що ці люди його зневажають. Ненавидять за високе становище та низьке походження. За те, що він заслужив своє місце.

      – Це Енґлія, –