Раніше ніж їх повісять. Джо Аберкромби

молотами Енґлії посередині.

      Лорд-губернатор Мід розвалився в жорсткому кріслі перед величезним порожнім столом, ні на що конкретно не дивлячись. Його права рука кволо тримала за ніжку келих вина. Обличчя в нього було бліде й виснажене, службовий одяг – пом’ятий і брудний, а рідке сиве волосся скуйовджене. Майор Вест, який народився й виріс в Енґлії, часто чув, як Міда називали сильним лідером, видатною особистістю, невтомним оборонцем провінції та її людей. Тепер він був схожий на оболонку від людини, розчавлену вагою великого ланцюга, що вказував на його посаду, – порожню й холодну, як його величезний камін.

      Температура у приміщенні була дуже низька, та атмосфера в ньому була ще холодніша. Лорд-маршал Бурр стояв посередині, широко розставивши ноги й до болю міцно зчепивши руки за спиною. Майор Вест, нерухомий, як колода, стояв біля його плеча, понуривши голову та шкодуючи, що зняв плащ. Тут, мабуть, було ще холодніше, ніж надворі, а погода стояла жахлива навіть як на осінь.

      – Ви будете вино, лорд-маршале? – промимрив Мід, навіть не підвівши очей. Його голос у великому приміщенні звучав кволо і пронизливо тонко. Вестові здавалося, що ще трохи – і він побачить, як старий видихає пару.

      – Ні, ваша милосте, не буду.

      Бурр супився. Останній місяць чи два він, на думку Веста, супився без упину. Його обличчя, здавалося, не могло мати якогось іншого виразу. Він супився з надією, супився від вдоволення, супився від подиву. Зараз він супився від надзвичайно сильного гніву. Вест нервово переступив із однієї закоцюблої ноги на другу, намагаючись запустити потік крові та шкодуючи, що він тут опинився.

      – А ви, майоре Вест? – прошепотів лорд-губернатор. – Будете вино?

      Вест відкрив рота, щоб відмовитись, але Бурр його випередив.

      – Що таке? – прогарчав він. Його суворі слова відбилися від холодних стін і прокотилися луною під холодною стелею.

      – Що таке?

      Лорд-губернатор стріпонувся й неквапом перевів погляд запалих очей на Бурра так, ніби вперше його бачив.

      – Я втратив синів.

      Він підхопив свій келих, попри дрож у руці, і вихилив його до останку.

      Вест побачив, як маршал Бурр іще міцніше зчепив руки за спиною.

      – Співчуваю вашій утраті, ваша милосте, але я мав на увазі ситуацію в ширшому розумінні. Я кажу про Чорний Колодязь.

      Мід якось здригнувся від самої лише згадки про це місце.

      – Там був бій.

      – Там була бійня! – гаркнув Бурр. – Чим ви це поясните? Хіба ви не одержали наказів від короля? Зібрати всіх вояків, яких тільки можна, зайняти оборонні позиції, чекати на підкріплення? І за жодних обставин не ризикувати, б’ючись із Бетодом!

      – Накази від короля? – Лорд-губернатор скривив вуста. – Тобто накази Закритої Ради? Я їх одержав. Прочитав. Обміркував.

      – А далі?

      – Порвав.

      Вест почув, як лорд-маршал важко задихав через ніс.

      – Ви їх… порвали?

      – Я та моя родина сто років керували Енґлією. Коли ми прибули сюди, тут не було