Мігрант. Марина и Сергей Дяченко

знову почав Крокодил. – Вона ж тебе любить, чи не так?

      – Я говоритиму про це.

      – Ти зрозумій, я мігрант! Якщо я тебе чимось ображу – це не зумисне, а через незнання! У нас на Землі бабусі дуже люблять онуків.

      «А чи любитимуть через мільйони років?» – виправив себе подумки.

      – Так, – визнав Тимор-Алк. – Вона мене любить. Вона взагалі…

      Він прикусив язика.

      – А де твої батьки? – м'яко запитав Крокодил.

      – Вони померли.

      – Нещасний випадок?

      – Так.

      – Мені теж усі казали, щоби я не їхав, – зізнався Крокодил. – Так що я тебе дуже добре розумію.

      Тимор-Алк понурив голову.

      У прибої ходила велика пташина, біла з блакитною рискою на крилах, схожа водночас на чайку – і на чашку зі шкільної їдальні.

      – Мабуть, я завтра повернуся на материк, – сказав Крокодил. Тимор-Алк мигцем зирнув через плече.

      – Айра сказав, що ввечері ми будемо складати регенерацію, – пояснив Крокодил. – А це саме те, чого я робити зовсім не вмію.

      Тимор-Алк глибоко зітхнув і витягнув ноги з води. Пухирі луснули, під ними рожевіла свіжа шкіра.

      – Оце так! – у щирому захваті промовив Крокодил. – Навчи мене. Віддячу.

      Він стягнув із порізу на руці брудну ганчірку, пов'язану замість бинта. На Землі рана в таких умовах загноїлася б відразу. А тут – нічого; має кепський вигляд, але гоїться. Сама собою.

      – Я не можу нікого вчити, – сказав Тимор-Алк. – Я сам не розумію, як це відбувається.

      – Хто вас навчає регенерації? Батьки? Школа?

      – Коли як. Узагалі всі.

      – Тебе хто вчив?

      – Бабуся.

      Крокодил уявив собі стареньку з величезним ножем, що спершу ріже внука, а потім навчає його гоїти рани.

      – Тиморе, – сказав Крокодил – чому для вас так важливо бути повноправними громадянами? Я відчуваю, що це важливо. Чому?

      Парубок дивився на вихід із бухти, де розбивалась об рифи хвиля.

      – Добре, – скрадливо продовжував Крокодил. – Навіщо повноправному громадянину вміння гоїти рани?

      – Це не вміння гоїти рани, – сказав Тимор-Алк майже з відчаєм. – Як ти не розумієш! Це вміння бути більшим, ніж ти є. Робити неможливе. Людина – сама собі пан, це перший крок. Людина панує над світом, це другий крок. Хто не панує над собою – не запанує ні над чим. Залежні – безпорадні, не панують, нічого не вирішують. Насправді вони не люди…

      – Так я і думав, – пробурмотів Крокодил.

      – Ні, – Тимор-Алк швидко виправився, – люди, звичайно. Та вони як діти. Живуть, радіють, не приймають рішень.

      – А які рішення ти хотів би приймати? – обережно спитав Крокодил.

      Хлопчисько роззявив рота – і раптом насупився, прямо дивлячись йому в очі:

      – Ти мене провокуєш? Як Камор-Бала? А потім розповіси йому, що я тут наговорив?

      Крокодил похлинувся, обурений.

      Тимор-Алк, більше не дивлячись на нього, встав і, ледь помітно накульгуючи, пішов геть.

* * *

      Крокодил проспав у затінку, на піску, кілька годин. Після