Мігрант. Марина и Сергей Дяченко

сперечатися, обурюватися й подавати апеляції.

      – А може, й не один, – Айра розглядав притихлих хлопчаків із безжальним інтересом. – Подумайте добре. Я б відправив трьох… Та один поїде точно. І звуть його…

      Крокодил не підвів голови.

      – І звуть його Камор-Бал, – жорстко закінчив Айра. – Без права перескладання.

      Крокодил схопився.

      Хлопці сиділи обличчями до майже загаслого вогнища. Ніхто не ворухнувся. Тільки Камор-Бал різко встав, його голі груди здіймались і падали, мов у загнаного:

      – Чому? Чому я?!

      Крокодил із подивом зрозумів: парубок зовсім не почувається безвинним.

      – А ти не знаєш? – Айра тихо всміхнувся. – Тоді незрозуміло, навіщо ти взагалі приїхав на острів, Камор-Бале.

      Глухо загули одразу кілька голосів. Крокодил відчув на собі погляди.

      – Цього разу я поясню, – сказав Айра. – Усе-таки в групі мігранти, – він подивився на Крокодила. – Ти підняв зброю на людину – не захищаючи життя, не обороняючи свою оселю, а в межах конкурентної боротьби за статус.

      – Він мене образив! – пробелькотів Камор-Бал.

      – Він смикнув тебе за волосся, ти не стерпів, розумію. Андрію, – Айра кивнув Крокодилові, – все було дуже точно зроблено, спасибі.

      Гомін зчинився. Камор-Бал стояв, похитуючись. Він мав повернутись додому й лишитися залежним – дитиною, калікою, недужим – до скону свого віку. Без права перескладання. На парубка страшно було дивитися в цю хвилину.

      Крокодил підвівся.

      – Я його не провокував, – він обвів поглядом звернені до нього обличчя, палючі злі очі й прямо подивився на Айру. – Не роби з мене…

      Він хотів сказати «не роби з мене Юду», але в його новій рідній мові такий вислів виявився неможливим.

      – Не подавай усе так, ніби я його навмисне довів! Я б сам його радо прирізав – він дістав мене…

      – Не хвилюйся, ти поїдеш, найпевніше, наступним, – Айра кивнув. – Регенерувати ти не вмієш, і багато чого не вмієш, і не встигнеш навчитися за двадцять днів. Якби ти витягнув тесак – ви поїхали б удвох. Та ти не витягнув. Чи не так? – Він обвів поглядом присутніх.

      – Айро, – Крокодил змусив себе бути спокійним, – можна тебе на кілька хвилин? Я хочу з тобою поговорити.

      – Про що? – здивувався Айра.

      – Дві хвилини. Відійдімо на дві хвилини, – Крокодил дуже хотів бути переконливим.

      – Гаразд, – Айра посміхнувся. – Відбій, претенденти. Камор-Бале, човен завтра вдосвіта на старому місці. Дорогу знайдеш?

      Камор-Бал не відповів.

      Айра відійшов від вогнища в темряву, осяяну вогниками світлячків. Крокодил наздогнав його. За спиною, біля вогнища, заговорили всі разом – і гучно.

      – Послухай, – Крокодил зупинився, перепиняючи Айрі дорогу. – Залиш пацана. Навіщо ти йому життя ламаєш?

      У сутінках обличчя Айри зливалося з нічним лісом.

      – Ти чуєш? Навіщо ти ламаєш хлопчині життя? Через мене – ну добре, я мігрант, я дорослий… А з ним так чинити – навіщо?

      – Ти