Казки про силу. Карлос Кастанеда

я.

      Він повторив свій майже непомітний струс головою. Рогівки його очей дійсно відбивали світло гасового ліхтаря.

      – Спробуй зробити це сам, – запропонував він недбало, накладаючи собі ще одну порцію їжі. – Ти зможеш сам себе заспокоювати.

      Я спробував труснути головою, але мої рухи були незграбні.

      – Ти не зможеш себе заспокоїти, теліпаючи так головою, – зауважив дон Хенаро та засміявся. – Натомість ти зробиш собі головний біль. Тут секрет не в тому, як ти трусиш головою, а в тому відчутті, яке надходить до очей із зони під шлунком. Саме воно змушує голову труситись.

      Він почухав себе біля пупа.

      Закінчивши їсти, я розслаблено притулився до купи дров, де також були якісь лантухи з мішковини. І знову пробував потрусити головою, як це робив дон Хуан. Дане видовище, здавалося, вельми розважало його. Він хихотів і аж плескав себе по стегнах.

      Раптом його сміх було перервано якимось шумом. Із чапаралю почувся дивний глухий звук, наче хтось легенько постукував по дереву. Дон Хуан випнув підборіддя, цим сигналізуючи мені, що треба бути насторожі.

      – Це той малесенький нічний метелик кличе тебе, – прокоментував він без жодної емоції в голосі.

      Я скочив на ноги. Звук миттю припинився. Я глянув на дона Хуана, очікуючи пояснення. Але той у відповідь лише кумедно безпорадно здвигнув плечима.

      – Твоя зустріч зі Знанням іще не закінчилась, – додав він за мить.

      Я відказав йому на те, що відчуваю, що не годжуся для цього, і що, мабуть, мені треба поїхати зараз додому, а повернутися сюди, тільки аж коли почуватимуся більш сильним.

      – Ти кажеш нісенітницю, – різко перервав він. – Воїн приймає свою долю, якою б вона не була, і робить це із цілковитим смиренням. Він смиренно приймає те, чим він є; але не для того, щоби потім про це жалкувати, а просто як виклик.

      – Кожному з нас потрібен певний час, щоби зрозуміти і прожити це повною мірою, – вів далі дон Хуан. – Я, наприклад, ненавидів саму тільки згадку слова «смирення». Я індіанець, а ми, індіанці, завжди були смиренні і тільки те й робили, що ходили з опущеними головами. Я думав, що на шляху воїна не було місця смиренню. Я помилявся! Тепер я знаю, що смирення воїна – це не смирення жебрака. Воїн ні перед ким не опускає своєї голови, але водночас він не дозволяє нікому й перед ним опускати свою голову. З іншого ж боку, жебрак, не встигнеш і оком кліпнути, перед кожним, кого він уважає вищим за себе, падає на коліна та починає драїти підлогу; і в той же час він вимагає, щоб усяк, хто нижчий за нього, драїв підлогу перед ним самим.

      – Ось тому я сьогодні і сказав був тобі, що не знаю, як воно – почуватися вчителем, – додав він. – Мені знайоме лише смирення воїна, і воно ніколи не дозволить мені стати чиїмось учителем.

      Якусь хвилину ми помовчали. Його слова глибоко збентежили мене. Я був зворушений ними, і в той же час мене непокоїло те, свідком чого я став у чапаралю. Я розсудив так, що дон Хуан від мене щось таки приховує і що він знає напевне, що там відбулося