Коли молот зустрічається з ковадлом. Галина Цикіна

підвіз дівчину до самих воріт, допоміг Олі витягти її валізку з багажника й недбало махнувши «Бувай!», помчав далі. Дівчина зупинилася біля стареньких, але доглянутих воріт. Хвіртка скрипнула під легким натиском, а маленька стежина провела до самого порогу. Оля вкотре роззирнулася: квітучий сад, старенькі фруктові дерева – маленький острів дитинства. Вона неймовірно зраділа, побачивши гойдалку на гілках дерева, і, лишивши свою вже й так не досить чисту валізку на мокрому спориші, аж підскочила до гойдалки, наче до старої подруги, але сісти не наважилася. Так дівчина ще простояла кілька хвилин, доки знову не почав накрапати дощ.

      Вона схопила валізку, піднялася невеликими східцями до дверей і дістала в’язку ключів, які бабуся віддала їй, здається, років 7 тому. То був останній раз, коли вони приїздили в гості. Тоді матір ще не поїхала до Італії, не замінила свою присутність щомісячними грошовими пересилками.

      Старі двері піддалися зусиллям Олі і скреготливо прочинилися. Дівчина обережно ступила через поріг. Зараз вона більше скидалася на злодійку, яка крадеться до чужого дому, аніж на його власницю. Вечірні сутінки розсипалися на подвір’ї, і в домі панував морок. Проте не такий, що жахає, а навпаки: він надавав обрисам кімнат м’якості й таємничості. Запахи, картини, ікони, старе ліжко біля печі – все було давно знайоме і майже нічого не змінилося з того часу, як вона востаннє тут була. Хоча ні… змінилося. Раптом емоції накрили дівчину новою хвилею…

      Набравши повітря в легені, Оля на хвильку заплющила очі. Це вже вкотре допомогло трішки заспокоїти нерви, тож дівчина вирішила почати з деталей, перш ніж звертати увагу на глобальні проблеми.

      «Треба перевдягнутися», – подумала вона, поглянувши на заляпані грязюкою кросівки, та сукню, яка з небесно-блакитної перетворилася на брудно-блакитну. Дівчина затягла дорожню сумку (теж усю в багнюці) в дім і почала копирсатися в одязі. Піжамних штанів Оля не знайшла, тому прийняла інше важливе рішення – увімкнути світло.

      Під її рукою роздратовано клацнув умикач, але відповідної реакції не сталося. Ольга кілька разів повторила спробу, але марно.

      – Чудово, – услід вмикачеві роздратовано мовила Оля.

      Тим часом сутінки все міцніше посилювали свою владу над довкіллям, а в дім крізь шпаринки непомітно сипалася темрява.

      Ольга згадала, що в домі колись була гасова лампа, яка в дитинстві здавалася їй витвором мистецтва і чарів. Присвічуючи собі смартфоном, дівчина попрямувала крізь невеликий коридорчик (тут його називали «сіни») до старої комори.

      Оля смикнула за двері й про себе відзначила, що комора зачинена. Дівчина від подиву навіть на секунду відсахнулася від дверей. Ну що ж… Повернувшись знову до кухні-вітальні, як часто робили в таких будинках, вона попорпалася в сумочці, намагаючись знайти в’язку ключів, які дісталися їй разом із цим домом. Але Ольжина сумочка навіть при світлі дня не розкривала всіх своїх таємниць, а в напівтемряві й поготів. Так Ольга прогаяла купу часу, доки краєм ока не помітила тьмяний відблиск залізячок, які спокійно лежали на