Коли молот зустрічається з ковадлом. Галина Цикіна

світло струменем лилося в кімнату, а старий годинник рівненько поцокував, відміряючи час. Оля спокійно зітхнула.

      «Слава Богу, це лише сон», – промайнуло в її голові.

      Але вранішні роздуми перервав голосний стукіт. Оля так перелякалася, що ледь не впала з ліжка. Хтось знову затарабанив у шибку.

      – І кого це принесло? – на зміну страху прийшло роздратування, Оля нарешті вискочила з ліжка і босоніж попрямувала до вхідних дверей. Пролунало чергове стукотіння.

      Дівчина визирнула у вікно і побачила невисокого зросту бабцю, яка заглядала у шибку з іншого боку. Це ще більше роздратувало Ольгу.

      – Добрий ранок, дитинко! – радісно і швидко проговорила бабця, коли Оля нарешті прочинила двері. – Я тебе розбудила?

      – Та ні, – Оля продовжувала мружитися від сліпучого сонця, тому її «та ні» виглядало дуже неправдоподібно.

      – Пам’ятаєш мене? Я – баба Мотря, живу тут недалечко, через кілька хат.

      – А, звісно, – вичавила з себе посмішку дівчина, – ви бабуся Назара?

      – Так, так, – закивала старенька.

      – То, може, зайдете? – Оля не дуже хотіла когось бачити і з кимось спілкуватися, та все ж вирішила, що то буде занадто нечемно залишити стару на порозі.

      Бабця моторно проскочила до веранди і присіла на кушетку, а перед тим тицьнула дівчині в руки таріль, прикритий красивим чистим рушником.

      – На, спробуєш бабиних пиріжечків, щойно напекла.

      Дівчина подякувала, розуміючи, що відмовлятися марно. До того ж аромат, що долинав із мисчини, був просто божественним.

      – Ну, як ти тут? Облаштовуєшся?

      – Та я ненадовго, завтра вже їду додому.

      – Завтра? Так скоро? А що ж з домом буде?

      Оля знизала плечима. Що відповісти старій, вона не знала. Цей будинок навіяв на неї спогади, але не більше того. Довго залишатися вона не збиралася.

      – А ви як поживаєте? – перевела розмову в інше русло дівчина.

      – А що я, дитинко… Старість є старість… Човгаю ще, бач потрохи. Все менше і менше нас стає. Село вже пусте стало. Шоб до дохтура поїхати, тре’ машину наймать. Нічьо і нікого вже тут не лишилося. То хоч до Ярини бува заскочу та погомонимо, а тепер от… – баба Мотря витерла краєм хустки сльозинки, що заблищали в її очах. – Все-таки довів її ірод проклятий, прости Господи, що такеє скажеш.

      Оля вже майже не слухала причитання старої, але раптом наче хтось увімкнув світло в темній кімнаті.

      – Який ірод? – поцікавилася дівчина.

      – Та Борюсік же… Племінничок Яринин.

      – Дядько Борис?

      – А хто ж?! Алкоголік проклятущий, все ходив тут та казав, шо то його хата…

      – Щось я нічого не розумію.

      – Та що тут розуміти? Хотів, щоб Ярина йому хату переписала, бо він, бач, найближчий родич. А Ярина ж із характером була. Поїхала та й переписала все на вас із Анічкою. Так він тут таке творив, таке творив! Ходив навколо хати, репетував: «Я тебе спалю. І хату спалю». Зі світлом, я підозрюю, він теж тут щось заподіяв. Ото