Коли молот зустрічається з ковадлом. Галина Цикіна

щоденнику! Мабуть, дивно, що я почала тебе вести в такий складний час. Якби хто довідався (ой лихо, якщо мамця), що то я таким займаюся по ночах, при світлі каганця, то, мабуть, засміяли б… або ще гірше, певне б насварили. Хоча, може, й ні. Нині сміх – то є рідкісне явище, кругом тільки страх. Люди призвичаїлися жити в страху. Він раптом став звичним жителем між нас. Нахабно селиться в кожнім домі, не питаючи дозволу, а в людей нема сили, щоб виперти його геть.

      Тож я й подумала, що ліпше, певне, вилити комусь душу, бо мені теж весь час страшно, а поділитися нема з ким. Раніше в мене була Даринка, та її не стало трохи менше ніж рік тому. І досі не можу стримати слів, коли згадую її.

      Війна ще тільки починалася, німці зайшли село громити. Ми з Даринкою в ліс помчали. Заховалися під ялицею. Відчувала, як ото в тій казці, наче наді мною літають злі-презлющі гуси-лебеді, забрати хочуть та віднести світ за очі. Кружляли люто над селом, і скрізь були плач та крики. Я хотіла була вернутися додому, бо ж не знала, де мамця та сестри, але Даринка не дозволила.

      А гуси-лебеді відкружляли-відгуділи над селом та й полетіли, в наш бік смерть несучи. Вона оселилася тут і була поруч. Її подих був гарячим, наче розпечена пательня, її кроки озивалися розривами гранат, а поруч із нею, як вірний пес, біг страх. Він приблудився до наших осель, але замість того, щоб дарувати тепло і ласку, постійно гарчав і шкірив свої ікла.

      Я сильніше притулилася до дерева, шепочучи мов молитву «Ялице-сестрице, порятуй». І тоді здавалося, що не було ріднішої істоти, ніж та деревинка, яка сама в очікуванні смерті рятувала нас.

      Та Даринка поглянула на мене, очі її були великі-великі, чорне волосся вибилося з-під хустки.

      – Треба заховатися, під тим он дубом, – вона тицьнула пальцем на дерево неподалік, – вибухи скоро дістануться сюди.

      – Я не піду, – тільки й вичавила з себе, – якщо вмирати, то тільки разом з цією ялицею, я її не покину!

      – Та чи ти здуріла? – почула я, мов крізь пелену. – Помреш же! Пішли! – Даринка схопила мене за руку, але я висмикнула свою і знов прилипла до ялиці.

      – Ну як хоч, – Дарка обережно виглянула з-під гілочок-рученят і, видно, вирішила, що той залізний птах трохи відлетів. Тоді вона швидко-швидко перебіжками сховалася під дубом.

      Моя подружка, моя сестричка обперлася об широкий стовбур, всміхнулася і махнула мені рукою. А далі – яскравий спалах, дим, непереборний дзвін у вухах і чорна яма на місці дуба… на місці, де всміхалася моя Дариночка.

      Тяжко… тяжко згадувати… От пишу от ці слова, а пелена очі знов закрива. Та я не буду плакати. Дарка там, певне, на небесах з янголятами, а нас тут янголи покинули. Таке от життя…

      Приходив тут один староста, дядько Спиридон, казав, що вже все, фашисти перемогли, а тато їм не вірять. Я сама чула, як казали батько матері, що то Спиридон продався, коли йому пообіцяли німці, що його дочок-красунь нікуди не заберуть.

      А ще тато завжди кажуть, що треба жити, і не здаватися. Розумні вони, тато мій, скільки побачили в світі, скільки знають. Вони ще на минулій війні воювали. Її, здається, називали Великою. Там тато