Коли молот зустрічається з ковадлом. Галина Цикіна

вже вибач, будь ласка, що то я так з помилками пишу… Я ж не сильно грамотна. Школу так і не закінчила, бо війна почалася. Хоча, хто зна, мо’ все буде добре, і мамця казала, що як війна скінчиться, то віддасть мене далі до школи. А я так хочу! Бо вчитися цікаво. Скільки всього книжки можуть розказати. Аж дух захоплює!

      Навчителька наша, Людмила Іванівна, багацько розказувала… Ех, шкода її… Чи жива ще, чи вже нема. Така гарна вона була: коса руса, довга, очі зелені, сама малесенька, тонесенька, та така жвава. А розумна яка! Така, як то говорять…інтелігентна.

      Вона до нас зі самого Львова приїхала, у село наше. Дуже багато розказувала про інші землі цікаві. Та найбільше про те, що там, в тому краї де тече річка з чудною назвою Дніпро, теж живуть українці. І нам з ними треба об’єдна- тися.

      Вона навчила нас всьому-всьому, а мені подарувала навіть невеличку книжечку, називається «Кобзар». Але дуже попросила нікому того не показувати. Я навіть мамці про то не говорила. Правда, тато таки колись побачили випадково. Думала, заберуть ту книжечку, насварять, а вони мені віддали, і сказали, щоб я її берегла.

      Багато вони бачили, мій тато, і теж говорили, що ми – українці. Що як була Велика війна, так добре було поміж тих австріяк, поляк та чехів зустріти того, хто тою ж мовою розмовляє, того, хто живе як ти, і традиції схожі має, і усвідомити нарешті, що то ми – єдиний нарід.

      Про це і навчителька наша трохи розказувала, але більше не говорила, видно, все ж боялася власті. І так чекала, чекала, що то українці об’єднаються. А коли в 39-му році прийшли совєти, вона раділа неймовірно. Пам’ятаю, що плакатів було багато різних, і вони показували, що нас прийшли визволяти із польського гніту… І вона повірила…

      А коли прийшли совєти, то більшість із нашого села пішли зустрічати їх хлібом-сіллю. У нас така красива статуя Божої Матері була на краю села. Ото туди й пішли їх зустрічати. А Людмила Іванівна ще й прапорець невеличкий взяла, жовто-блакитний, і де то вона тілько його ховала? Так і зустрічали їх… Бо то ж тепер українці об’єднаються.

      А я тоді, хоч і барзо мала була, але теж хотіла з ними піти. Та батько мене не пустили. І нікого з наших не пустили. Тілько сказали, що треба спершу подивитися, що то за нова власть така прийшла. Я так плакала, мабуть, були сльози з горошину, бо ж з улюбленою навчителькою хотіла піти. Тепер то вже розумію, як мій тато були праві.

      Через два дні після того вивезли нашу статую Божої Матері, а ще десь більше ніж за пів року забрали і Людмилу Іванівну. Казали сусіди, шо прийшли вночі партійні працівники, військові. Взуті зайшли до хати, наказали зібратися, а через пів години погрузили на фіру і повезли. І так з десяток людей ще по селу…».

      Дівчата перезирнулися.

      – Ого… – перевела подих Аня. Вона взяла щоденника і стала гортати сторінки.

      – Який жах, – Оля ледь стримувала сльози, – так, війна нікого не щадила, особливо світова і…

      – Я тебе прошу, давай без лекції з історії? – Аня поклала ліхтаря і взяла щоденника з рук сестри.

      – Знаєш,