Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява

має дітей.)

      А минуле у цілому мало кого цікавить. Хіба – ревнивого благовірного, якого в мене немає. Тому моє при мені й останеться. Головно – не виказати себе до кінця. Розкрити хіба найкраще.

      Десята п’ятдесят три. Ще сім хвилин у запасі. А двері ліфта вже відчиняються. Велика нерівна сімка під стелею над добротними дверима зустрічає мене, мов насміхається: гадаєш, я твоє щасливе число? Побачимо-побачимо… Та я їй вірю. (Овва!) Сімці. Як і своїй удачі. Тобто собі-теперішній. Треба ж колись починати.

      – Зачекайте, присядьте, я покличу Ксенію Анатоліївну, у неї зараз зустріч, запитаю, коли вона звільниться й зможе вас прийняти, – озивається охоронець, щойно опиняюся за дверима. Кремезний солідний чоловік у чорному класичному костюмі й блідо-блакитній сорочці з синьою краваткою вдає люб’язного. Це я зчитую з його маскованого обличчя, малого і млявого рота, порожніх, приплющених очей. Він висловлюється вимушено, завчено, просто тут такі правила. Офісний етикет.

      Крадькома озираюся. Досі в подібних приміщеннях я не те, що не працювала, а й не бувала. Щоб із отакенною вітальною залою (приймальнею?), зі шкіряними набундюченими диванами (що це за колір, молочний?) та біжучим розпорядком дня на велетенському екрані в зоні ресепшн із довгою стійкою. Звідти виглядають холодні й невиразні очі – ні, не одної, а одразу п’ятьох секретарок? офіс-менеджерок? операторок? адміністраторок? Дівчат, одне слово. Службового персоналу.

      Моя попередня державна конторка на три куцих кабінетики не до порівняння із цим «па-баґатаму», як сказав би мій колишній (один із колишніх), облаштованим «палацовим» офісом. (Куди ведуть усі ці двері? Скільки їх, о люди!)

      Фікус, пригадую назву вазона, чи радше здоровецького доглянутого декоративного дерева. Воно височіє праворуч від вхідних дверей, над кріслом, що стоїть окремішньо, дещо віддалено, і на ньому хтось сидить. Хто, я не встигаю роздивитися, бо саме дякую охоронцеві. За що я йому дякую? За послугу? За виконану роботу? І що, мене можуть не «прийняти»? Ага, так-так, я дякую йому за те, що він до мене обізвався. У цьому «баґатаму», але й напівмертвому (Віро, може, ти ненормальна й глупа, що так вважаєш?) приміщенні стоїть така тиша, що я подякувала би будь-кому, хто зронив би до мене бодай слово.

      Моє «дякую» було, мабуть, ледь чутним, кажу собі, коли сідаю на світле, надуте, ніби плівкове й несправжнє, – от-от і бахне, як пробита надувна іграшка, – сидіння. Треба бути сміливішою, інакше вони мене не візьмуть, полохаюся.

      Але знову відволікаюся: одна з дівчат (секретарок? офіс-менеджерок?) підводиться з місця й випливає з-за високої стійки рецепції. Вона прямує до фікуса. Цікавість перемагає, і я таки зважуюся глянути, хто сидить за деревом. Ага, жінка. Щоправда, яка вона з себе, не бачу. Та я й не розглядаю її. Бо погляд прикипає до «секретарки». Худа (чи тонка?), бліда (чи напудрена?), з великими чорними бровами й невидимими губами, із рівненькою блискучою чілкою та ідеально зав’язаним на потилиці хвостиком (щоб отакий блиск на темному волоссі – нічогенький догляд!), у чорній спідничці до колін, куценькому