Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу. Сергій Плохій

55.

      У травні 1990 року, після трьох голосувань, із відносно невеликою перевагою (535 голосів – за, 467 – проти) Єльцин був обраний спікером російського парламенту. А вже декларація політичного суверенітету Росії, запропонована ним через кілька місяців, здобула підтримку двох третин депутатського корпусу. Виступаючи перед депутатами, Єльцин сказав:

      – Сьогодні центр для Росії – і жорстокий експлуататор, і скупий благодійник, і тимчасовець, який не замислюється над майбутнім. Несправедливості таких відносин слід покласти край. Сьогодні не центр, а Росія має подумати про те, які функції делегувати центру, а які залишити собі.

      Так з’явився новий адепт Росії. Улітку 1990 року керований Єльциним парламент оголосив Росію суверенною державою і заявив про вищість російських законів над законами СРСР. Восени того ж року Рижков на Політбюро сказав, що жодне його розпорядження не було виконане. Незабаром він був звільнений Горбачовим у рамках кадрових ротацій56.

      Коли більшість радянських республік оголосила про свій суверенітет, не було жодних формул, які регулювали б нові відносини між ними й союзним центром. Конституція була всесоюзним фасадом для надцентралізованої держави і навіть декларувала право республік на вихід із Союзу, однак не передбачала жодних інструментів для врегулювання відносин «центр – республіки». Фактично за встановленими процедурами республіка або перебувала у складі Союзу під повним контролем Москви, або просто його покидала. На початок 1990 року Литва прагнула виходу з СРСР, а Росія, Україна та деякі інші – нового договору. Горбачов зробив усе, щоб утримати в Союзі Литву й не дати російському парламенту обрати Єльцина та оголосити суверенітет. Ні перше, ні друге йому не вдалося. Радянський політико-економічний простір сипався, посилюючи кризу в економіці й загрожуючи існуванню центральної влади.

      Рішення, запропоноване Горбачову консерваторами влітку 1990 року, зводилося до того, щоб силоміць поставити союзні закони вище за республіканські. Досягти цього можна було тільки введенням надзвичайного стану. Горбачов дав добро на розроблення плану дій на випадок надзвичайної ситуації. Крім того, він декларував початок радикальних реформ: Президентська рада і Рада міністрів мали бути розпущені, а натомість з’являлися Рада безпеки і Кабінет міністрів, підпорядковані безпосередньо президентові. Але вводити надзвичайний стан він наразі відмовлявся. У грудні 1990 року на З’їзді народних депутатів приблизно чотириста членів законодавчого органу проголосували за внесення до порядку денного питання про відставку Горбачова. Їхня пропозиція не була підтримана більшістю. Зате подав у відставку міністр закордонних справ Едуард Шеварднадзе, близький соратник Горбачова з ліберального крила, коли зазнав нападок із боку консерваторів за нібито здачу радянських національних інтересів за кордоном. Горбачов, який висів на волосинці, не втримував його. Шеварднадзе попередив делегатів

56

Roman Szporluk, “Dilemmas of Russian Nationalism,” in Russia, Ukraine and the Breakup of the Soviet Union (Stanford, 2000), 183—228; Beissinger, Nationalist Mobilization, 390–396, 401416; Walker, Dissolution, 78—81.