Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу. Сергій Плохій

Центральний комітет був поінформований, що деякі радянські громадяни в Женеві підтримували тісні стосунки з єльцинським колом і московською опозиційною пресою, навіть збиралися заснувати женевський осередок опозиційної Республіканської партії Росії.

      Бунт не обмежився Женевою. До ЦК посипалися сигнали про те, що така тенденція помітна в радянських дипмісіях і товариствах у Нью-Йорку, Відні, Парижі та столиці Кенії Найробі. Вимоги деполітизувати служби зовнішніх зносин надходили також із центрального апарату Міністерства закордонних справ у Москві. Апаратники ЦК були готові списати таку поведінку на пожадливість привілейованих представників радянської інтелігенції. Як випливало із записки, екс-комуністи просто відмовлялися платити партійні внески у валюті: вони дивилися на це як на зайвий податок. Так воно, власне, і було, адже за кордоном радянські бюрократи зазвичай були не в захваті від того, що їх позбавляли левової частки зарплатні, яку ті отримували в міжнародних організаціях у твердій валюті. Вони були зобов’язані передавати свої доходи до фінвідділів радянських представництв за кордоном. Багато хто відмовлявся це робити.

      Дехто й зовсім не бажав повертатися додому. У записці йшлося, що в 1989—1990 роках семеро радянських чиновників із Женеви відмовилися повернутися в СРСР, коли добігли кінця терміни їхніх контрактів (згідно з якими за сприяння партії держава посилала їх у робочі відрядження за кордон). Натомість вони самотужки домагалися подовження своїх контрактів і далі працювали за кордоном. Ці «перебіжчики» відмовлялися контактувати з радянською дипмісією в Женеві та виконувати розпорядження керівництва. Бродіння в середовищі радянських дипломатів і громадян, які працювали в міжнародних організаціях, прямо свідчило про нездатність партії утримати у своїх лавах ідеологічно розхитаний управлінський клас. Те, що одні люди, які мали доступ до реальних, а не гаданих благ, уже не прагнули членства в партії, а інші починали її покидати, нічого доброго не віщувало51.

      Борис Єльцин був не першим із колишніх партійних чиновників, котрі заступали на посаду в новостворених демократичних інститутах. Першими на цьому терені були партійці Закавказзя та Прибалтики, які де-факто виступили проти центру ще до літа 1990 року.

      Перші намагання Горбачова та його соратників демократизувати авторитарну систему не дуже надихали громадськість на підтримку перебудови. Зате неросійські народи Союзу отримали можливість заявити про себе, чим поставили під загрозу цілісність держави, у яку їх включили колись, не питаючи згоди. Горбачов, як і його соратники та шанувальники вдома й за кордоном, гадав, що національне питання в Радянському Союзі давно розв’язане. На відміну від правителів Британської, Французької, а також (найсвіжіший приклад) Португальської імперій, радянські лідери напрочуд довго зберігали єдність колись підкорених або інакше інкорпорованих націй,

51

“ЦК КПСС. Об обстановке в партийной организации советских учреждений в г. Женева (Швейцария)”, РГАНИ, ф. 89, оп. 20, № 23, 1—6; Economic Survey of Europe, no. 3 (2003): 125.