Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу. Сергій Плохій

громадянами, любив, коли йому прилюдно лестили, однак його сходження в іпостасі демократичного лідера почалося тільки в роки перебудови та гласності, коли Горбачов запросив цього енергійного чоловіка зі Свердловська до Москви. Незабаром він прийняв керівництво містом, паралізованим метастазами брежнєвської корупції. Єльцин спекався старих кадрів і відкрив свій кабінет для міських журналістів, яким припав до душі повний енергії та схильний до новацій перший секретар московського міськкому партії. Однак незабаром Єльцин виявив, що не може бути господарем самому собі, як у далекому Свердловську. У Москві новий могутній градоначальник зіткнувся з іще могутнішим Політбюро, кандидатом у члени якого він був. І невдовзі колеги Бориса Миколайовича стали помічати чергування сплесків гарячкової активності з періодами депресії.

      Різні погляди на темпи реформ у Москві спровокували конфлікт між Єльциним і впливовим секретарем ЦК Єгором Лігачовим, котрий очолював колись Томський обком, а зараз представляв консервативне крило горбачовського Політбюро. Восени 1987 року Єльцин виступив не тільки проти Лігачова, а й проти самого Горбачова; він указав на проблеми зі здійсненням реформ і звинуватив членів Політбюро в низькопоклонстві перед генсеком. У відповідь Горбачов зняв Єльцина з вищої посади Московської партійної організації та викреслив із кандидатів у члени Політбюро. На партійній кар’єрі Єльцина було поставлено хрест. Він вибачився перед Горбачовим і його колегами, але все було марно. Здавалося, його життя повернулось у вихідну точку: він був призначений першим заступником начальника Держбуду СРСР – країни, яка ще будувала соціалізм, хоч уже починала замислюватися над його «перебудовою». Вигнання Єльцина з Політбюро знаменувало поразку ліберального крила в горбачовському таборі та тріумф консерваторів. А за рік тріумфатор Лігачов привселюдно висварив Єльцина: «Борисе, ти неправий»45.

      Однак якщо Політбюро в особі Єльцина втратило одного з радикалів, то демократичний рух, який зароджувався в Росії, несподівано здобув лідера. Ситуація у країні загалом змінювалася на користь Єльцина. Ані на мить не забуваючи про міць партапарату, здатного втрутитись у його реформаторську політику, і не маючи змоги взяти його під свій повний контроль, Горбачов повів хитру гру з метою послабити владу чиновників. У 1989 році, за рік після виключення Єльцина з кандидатів у Політбюро, генсек санкціонував початки політичної діяльності поза партією, покінчивши таким чином із більш як 60-річною монополією КПРС у політичному житті країни. Нова виборча система, уперше в радянській історії, уможливлювала вибори на альтернативній основі, а партійним секретарям було сказано, що вони можуть залишитися при владі тільки в разі обрання до місцевих рад. Реальна влада передавалася з кабінетів партійної номенклатури до регіональних рад і республіканських парламентів.

      Партійні чиновники

45

Біографії Єльцина див.: Timothy J. Colton, Yeltsin: A Life (New York, 2008), Leon Aron, Yeltsin: A Revolutionary Life (New York, 2000). Пор.: Boris Yeltsin, The Struggle for Russia, trans. Catherine A. Fitzpatrick (New York, 1994).