Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко

пальців і стукнув набалдашником (головкою) об дно карети.

      Повіки чарівника задрижали, неприємно нагадавши того пташеня, якого маленький Гриша намагався навчити літати – а він здох, і перед смертю так само кліпав напівпрозорими білими повіками…

      Площа ахнула. Сотні людей одночасно зітхнули – і від цього холодний вітер пройшов по обличчю Дадона. Чарівник переможно підкинув руки вгору:

      – Моя! Вона моя!

      Тонкі тремкі пальці випустили Дадонів лікоть Холодний вітер – і пустий шовковий серпанок, безпорадно повзе до ніг…

      Він з ненавистю кинув помутнілий погляд. Шпиль був пустий.

      Зараз площа вибухнекриком здивування і жаху. Зараз задзвенять у вухах заздоровне слово, прокляття, розгублені зойки— зараз, але поки тиша, і в тиші – тихий дзвін…

      Ці короткі крила були здатні підняти опасистий тулуб. Крихти позолоти, що кружляли в сонячних променях, як сніжинки… І півник кружляє над площею. Сталевий птах літає, струшуючи жовті золоті пластівці, і пластівці летять прямо в розкриті роти…

      Залізне чудовисько кружляло над площею, неначе вибираючи й не наважуючись вибрати. Дадонові здавалося, що птах просувається поривчасто, достатньо довго завмирає посеред сірого з просинню неба.

      «Ні-ні, тихо, із докором промовив Тоша. – Ні, батьку… Усе не так. Подивися на мене – я розповім тобі…»

      «Подивися на мене! – радісно втрутився Гриша. – Подивися, сонце сідає…»

      Дадон закрив очі. Там, під повіками, уже ніч. І шовковий серпанок лежить біля ніг, і, мабуть, припавши до нього обличчям, ще можна впіймати аромат… Ніжний, зникаючий, прощальний запах зеленого яблука…

      «Подивися на нас, батьку»

      Не просіть, хлопці, мовчки благав Дадон. Я не можу дивитися вам у вічі, їх виклювали ворони, та й не насмілився б я. Мій будинок згорів, мій небесний палац забруднений кров’ю, ім’я вашої матері стерлося з мого серця…Той, у ковпаку, ловець душ, знає, що будь-яка людина – сама собі пастка… А вона, пастка в плоті, спокусливе зло, вона носила в собі людину… як плід… Дівчинко моя…

      «Батьку, подивися на нас! Тільки подивися!!»

      …Старий, нещасний дурень.

      Крики, товкотнеча, стогони горлянок, що одночасно хапають повітря. Лисина на велелюдній площі.

      Та так ударився об землю, що зовсім злетіли останки позолоти, оголюючи сіру сталь і складний, навіки застиглий механізм.

      Кінець

      Скафандри[7]

      На одній планеті люди ходили в синіх і червоних скафандрах. Ті, які ходили в синіх, ненавиділи тих, хто одягав червоні, і навпаки. Вони воювали між собою занадто довго, і головне, не на життя, а на смерть. Хоча аж ніякої різниці між ними не було, окрім кольору скафандрів.

      А один чоловік вирішив відмовитися від скафандра, щоб не ув’язуватися в безглузду війну. Він вийшов на вулицю, як був, – у костюмі.

      І задихнувся, тому що на цій планеті не було атмосфери.

      Сліпий Василіск[8]

      Коли на полігоні торохнуло (гримнуло, зірвалося) втретє, наше село переселили в передгір’я – від колишніх місць далі: Підйомні

7

© Марина та Сергій Дяченки, 2009

8

© Марина та Сергій Дяченки, 2000