Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко

я не потрапляв на кнопки. Плюнув, витяг із пазухи старе видання – товстий, жовтий, розтріпаний томик. Щоб не помилитися, на всяк випадок перевірив усю розмову. «Бузок у цьому році»… так…

      «Я почуваюся вразливою. Я хочу, щоб ти зміцнив моє почуття власної гідності за рахунок свого его». «Ти маніпулюєш мною». «Ти не достатньо до мене прихильний. Ти не в змозі зрозуміти мої зашифровані емоційні послання».

      «Я з легкістю розумію будь-який твій сигнал. Ти граєшся з моєю глибокою емоційною прихильністю до тебе».

      Поки все правильно. Та ось репліка, із розшифруванням якої я не зміг упоратися: «Сьогодні зранку великі затори?…».

      «Якщо ти зараз же мене не зрозумієш, я назавжди розірву з тобою емоційний зв’язок».

      Здалеку наближається гуркіт і гавкання – невтомний хлопчик катався колами, за ним біг лабрадор у нашийнику й маленька дівчинка з червоним відерцем.

      Я визирнув із-за чаші фонтана. Біля лавки не було нікого. Вона пішла.

      Якби я вчасно встиг відкрити потрібну сторінку…

      Чи якби ми вміли обходитися без словника.

      Сніг[10]

      Вона розплющила очі. Стеля була висока й дуже біла, схожа на обернене снігове поле. У кімнату заповзав світанок. Котра година?

      Вона простягнула руку вправо, де зазвичай стояла тумбочка. Чи комод. Ось, так і є:

      Тверда прохолодна поверхня, годинник на ремінці… І ось головне: люстерко і паспорт.

      Сіла на постелі. Подивилася спочатку на світле волосся до плечей. Розгорнула жорстку обкладинку й втупилася в паспортну світлину: тут вона молодша років на п’ять, із макіяжем, коротко підстрижена, але, безумовно, це вона і є. Петровська Єва Олександрівна.

      Роздивилася; поруч злегка сопів чоловік. Спав на боці, повернувшись до жінки спиною. Його темне волосся ледь поріділо на маківці, і ковдру він натягнув до самого вуха.

      Чоловік. Вона заміжня. Останнім часом охололи один до одного. У чоловіка, здається, є хтось (якась) інший (інша)…

      Вона оглянула подружню спальню. Добропорядно, хоча трошки запилено. Дві світлини на стіні; традиційні, весільні. Діти є? Вона прислухалася до себе; дітей немає. Ну і добре. Доброго ранку, Петровська Єво Олександрівно.

      Учора її звали Олена Людвігівна Петрі. Вона була рудою, вірніше, фарбувалася в рудий колір і працювала секретаркою в медіамагната.

      Пам’ять про вчора живе тільки з перших хвилин після пробудження, потім її витісняє щоденний побут. Кожного разу (щоразу) новий. Щоб не збитися, не заплутатися, вона кладе на тумбочку паспорт і люстерко. Де б не лягала спати – у готелі, у тісній самітній квартирці чи подружній опочивальні.

      Єва підвелася і підійшла до вікна. Кружляли сніжинки. Горять ліхтарі, хоча майже зовсім видно. Пізній ранок, грудень, на календарі – тридцяте грудня, якщо відірвати листочок (аркушик) – ось так, – настане чотирнадцяте. Сьогодні. Що ж це за місто, у якому я живу?

      Мінськ. А вчора був Вільнюс. Позавчора вона була полячкою в маленькому містечку Ольштині, де охайні будиночки та багато озер, а в старому центрі вечорами

10

© Марина та Сергій Дяченки, 2009