Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко

до крові руки молодої невістки, матері його, Дадонового онука, і в негарних червоних пальцях – заплутаний вузол на синьому шовковому паску…

      Потім йому бачився мертвий, забризканий кров’ю Тоша, який задивився в небо гострим підборіддям – і тоді він притримав коня, прикусуючи губу, не відриваючи очей від запиленої дороги, намагаючись дихати глибоко й рівно, тоді військо припинило хід, підтягувався відсталий обоз, і сіра змія на дорозі ставала від цього коротким товстим обрубком…

      Дорога була важкою, розбитою копитами й колесами, дорога була понівечена двома чисельними загонами, що пройшли тут один за одним – та скільки не придивлявся Дадон, скільки не розсипав розвідників, а нічого, окрім цієї дороги, не було – ні ворожої сили, що здатна проковтнути без останку багаточисельне воїнство, ні поля битви, витоптаного чоботами й удобреного кров’ю, ні слідів постійного поховання. Пройшов п’ятий день, шостий, сьомий.

      Коли без пригод пройшов і восьмий день, напруга в загоні трішки спала; десь-інде чувся і сміх – приглушений, нервовий, схожий на гавкіт. Дадон не оглядався. Попереду виднівся пагорб, за яким доведеться розташуватися табором.

      Вечоріло. Сутінки – важкий час для слабких духом; Дадон затамував подих. Світ здавався сірим, без тіней, невиразний світ без фарб, і немає навіть вітру, щоб пошелестіти безбарвною травою…

      Хлопчики, де ви, подумав він із раптовим нападом страху. І чи кричить на шпиці залізний в золоті вісник, чи кричить, дивлячись нам у спині…

      Намет побачили відразу. Його не можна було не помітити, він був подібний до легковажної жінки з її прагненнями упадати в очі – навіть у сутінках його відліг, здавалося, випромінював слабке світло, як шалені очі нічної кішки.

      Пістрява тканина, показна розкіш, блискітки, які впадали у вічі навіть із такої відстані, якісь підвіски й завіси, диво серед чистого поля, яскраве, як вогнище; погляди всіх були прикуті до нього цілу хвилину, і лише хвилину по тому Дадон побачив, що земля навколо вогнища не рівна, як скрізь, а завалена земляними брилами чи безладно розкиданими мішками, і деінде з темних нерухомих тіл стирчать в небо руків’я мечей.

      Воїнам не личить ридати.

      …Вони всі були тут. Брати та батьки, друзі й сусіди, виклювані воронами очі, жовті вишкірені зуби, понівечені лисицями обличчя і руки – але жодного чужинця, ні сліду ворожого війська, і шабля загнана в груди по саме руків’я – ні, не ворожа, своя, до дрібниць знайома шабля…

      Плакати не личить.

      Він із дитинства був воїном; він із раннього віку знав насолоду й тягар влади й усе передбачав наперед.

      Вони лежали біля самого намету – лисиця втекла, не діждавшись стріли. Дадон довго вдивлявся в Гришину спину – він дуже добре знав сина, знав до останньої волосинки, що зараз вибилася з-під шолома на високу тонку шию. Йому не було потреби зазирати (вдивлятися) у мертве обличчя, щоб упізнати свого молодшого, який шістнадцять днів тому клявся батькові, що визволить брата хоча б із-під