Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко

заводити секрети, з мурахами в ігри грати… Сопить.

      – Вибачте, – кажу, – якщо щось не так сказав. Тільки дивно мені.

      – Дивно, – каже. – Чоловіків у нас обмаль, хто ж із вас у селі затримається… А ти на мене подивися. Красуня, так?

      А Надійка, і справді, красуня… Заяча губа в неї від народження. У ластовинні, маленька, руда; мені вона сестра, так я якось і не замислювався…

      – А він, – каже, – красень. І сильний. І не п’є… А що незрячий… Так він навпомацки призвичаївся. І корову подоїть, і дрів нарубає… І… І почервоніла дужче.

      – Ну, – кажу, – твоє діло. Пробач…

      – Пожаліла я його, – каже тихо. – Свої його прогнали. Куди йому? Сліпий…

      – Так, – говорю. – Звичайно.

      І почали говорити про мене. Де роботу шукати, як бути зараз; Надійка взялася мене вмовляти, щоб залишився в селі. Робота, мовляв, буде, місце хороше, чоловіки дуже потрібні… І Варка сохне за тобою ще зі шкільних років.

      Ну, про Варку я й без неї знав… Поговорили.

      Другого дня я зустрів Варку. Побачила мене, – ледь із велосипеда не впала – пошту розвозила… Про те, про це, і теж взялася розповідати, як у них тут добре, як чоловіки потрібні; а особливо освічені, і який у неї будинок новий, і моторолер, і авто збирається купити… Розпрощалися. Полетіла на велосипеді так, що вітер засвистів. А я пішов далі. Вулиця нова, будинки однакові, із силікатної цегли. Дерев немає – одні прутики, коли ще виростуть… Житло тепер тут. Батьківщина… Хотів горілки купити – крамниця на замку. А тут і автобус під’їжджає; подумав я, плюнув у пил, поїхав на станцію і купив на останні гроші квиток, на післязавтра – назад у місто… Надійці не сказав нічого. Наступного ранку пішов у гори. Добре. Сонце світить, озеро поруч, на галявинці вівці пасуться, і Надійчин василіск сидить у затемнених окулярах, на сопілці тихо виграє. Краса… А в мене в нагрудній кишені квиток лежить. А якщо, думаю, плюнути й квиток здати в касу? Варка – красуня… Будинок – повна чаша, одна у батьків… Господарство буде, діти народяться, а моторолер я з хлоп’ячих років хотів, мріяв осідлати… Дивлюся на гори й думаю. Раптом – ніби холодом у потилицю. Повертаюся… Як це вони підійшли так близько?! Лісові побратими; нічого не бачу, тільки як ножі на сонці горять. Сталеві леза… Клянуся – нічого розумного подумати не встиг. Знаю, що життя мого півхвилини залишилося, і зовсім нічого не можу придумати, тільки про моторолер Варкин. Що не довелося на моторолері. Ось так. І тут цей перший, який до мене вже з ножем підбігає – цей перший підстрибує якось неправильно й падає мені під ноги, я дивлюся на нього, ніж у руці сталевий, а сама рука… Прожилками вже. Базальт. Я спочатку не зрозумів… Камінь! Камінь! Пам’ятник лежить, руки розкинувши, права нога носком у землю, ліва п’ятою в небо… Ті інші, що позаду бігли, ті раніше за мене все втямили. Вони вже поряд із василісками бік у бік живуть; мить – і нічого немає, тільки гілки на галявині хитаються, та кам’яний чоловік лежить, та окулярчики чорні валяються у траві… А очі в альбіноса червоні. Це потім уже знаючі люди