Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко

подивився на годинник. А потім – на жінку, ніби очікуючи, що за словом її машина злетить у повітря, і корок розтане.

      – Пригода, – сказала жінка по-особливому низьким, гучним голосом. – Ми поїдемо на метро.

      – Як? – розгубився Сашко.

      Жінка витягла з сумочки кольорову хустку та великі сонячні окуляри:

      – Я так давно не їздила в метро… Нас не впізнають, тому що нікому й у голову не може таке нахабство прийти… Я не звикла скасовувати свої плани через безглузді випадковості. Йдемо!

      І, надівши окуляри та насунувши на лоба хусточку, вилізла з машини прямо в скупчення інших машин, і Сашко пішов за нею, і Улія – також, тому що все ще не могла повірити.

      Корок простягався, куди вистачало погляду. На багато кілометрів вперед і назад.

      Зовсім поруч, за біло-червоним бар’єром, була дірка в підземне царство.

      – Сашко! – крикнула Улія.

      Він обернувся:

      – Думала, я не здогадаюся? Відьма!

      І побіг за своєю супутницею – крізь ряди нерухомих металевих туш, за бар’єр, до сходів, що вели вниз…

      – Сашко!

      Ще можна було його зупинити. Тому що – Улія знала – якщо він піде зараз із нею, з цією жінкою, через царство підземного вітру – трапиться жахливе, усі ліхтарі назавжди згаснуть, потоки руху назавжди замруть, спорожніють і обірвуться дроти, потрощиться асфальт, лусне скло…

      Можливо, вона перебільшувала. Але в той момент їй здавалося саме так.

      Ще можна було його зупинити.

      Навіть на кам’яних сходах, що вели вниз, було ще не пізно. Підземний вітер дихав смородом і піднімав волосся – але час ще був, кепка Сашка мелькала попереду, Улія знала, що зможе, зможе його зупинити…

      А потім її підхопила Людва.

      Людва в годину пік.

      Улія скоро втратила з поля зору Сашка; її пронесло повз турнікет, підземний вітер був всюди й забивав подих, і Улія зрозуміла, що це кінець.

      – Сашко!

      Чорні сходинки самі несли її вниз. Вона намагалася йти проти течії, але Людва тримала, як застиглий бетон. Людва щось невдоволено викрикувала; чувся голос із напівкруглої білої стелі, голос говорив про те, що «метро – вид транспорту, пов’язаний із підвищеним ризиком для життя, і тому вимагає чіткого дотримання правил»…

      Сходи потягли її глибоко під землю, під асфальт і траву, під шари піску та глини, під гнилі руїни та злежаний попіл, під стародавні кістки людей і коней, під Місто, у пекло.

      Потік Людви, безликий і безжалісний, виніс її на вузьку платформу між двома проваллями. Кепка Сашка востаннє майнула попереду – і пропала за масивною колоною.

      З чорноти тунелів рвонулися назустріч один одному два задушливих потоки, гнані, як поршнями, мордами синіх підземних потягів. З двох сторін насувалися палаючі очі – два білих внизу та два червоних, як вугілля, вгорі. Зустрічні вітри сплелися посеред платформи; з миттєвого смерчу назустріч Улії ступив підземний Вітер – саме такий, яким він повинен бути.

      Уже оповита їм і кинута на холодну підлогу,