Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко

потік легко дробився на обличчя. Будь-яке з них дивувало й притягувало. Йшли дівчата-студентки в смішних пухнастих шапочках; розкуті школярі задирали один одного незміцнілими басами. Йшли спортивного вигляду бабусі з невеликими онуками; йшли, взявшись за руки, різного віку подружжя, стурбовані й безтурботні, квапливі й повільні, і всі без винятку поглядали на велику афішу біля входу.

      Іноді вони зверталися до Улії, і у всіх поглядах був інтерес:

      – Мила дівчино, ви на когось чекаєте?

      – Так, – відповідала вона.

      – У вас немає випадково зайвого квитка?

      – Ні, – відповіла вона.

      До початку концерту залишалося всього кілька хвилин, коли ліхтарі вздовж вулиці засвітилися одночасно – невірним світлом, яке обіцяє швидке народження вечора.

* * *

      За три години вона стояла внизу, у небезпечній близькості від прямокутної дірки в землі, однак міський вітер був прихильним до неї і відносив дихання підземелля, не дозволяючи йому торкнутися Вільного Породження Міста.

      Зверху, від входу у великий концертний будинок, збігав вниз потік Людви. Улія оглянула його – і не могла виділити жодного обличчя: як ніби дві години, проведені під склепінчастою стелею, спаяли слухачів в однорідний веселий корж.

* * *

      – Чого ти від мене хочеш?!

      Сашко застиг посеред кімнати, як посеред сцени. Тільки що була виставлена за двері остання дівчинка, що прагнула автографа.

      – Я працюю до кривавого поту… Я думав, ти хоч привітаєш мене! З таким успіхом! Господи, у мене був приголомшливий настрій… Я думав, ти даси їм моє щастя! А ти прийшла, щоб його затоптати?!

      Улія мовчала.

      – …Ти хочеш, щоб я жив за твоїми вказівками, так? Щоб я з ранку до ночі тинявся вулицями, радіючи світлофорам, як дурник? Щоб я тягав на зруйнований міст використані стаканчики? Так, я хочу кар’єри! Я хочу, щоб у мене були слухачі не тільки в підворітті! Я заслужив, між іншим. Я заробив це своїм горбом… А ти мені допомогла? Одна твоя кисла міна…

      Улія мовчала. Сашко осікся; роздратовано пройшовся кімнатою. Обома руками взявся за волосся, намагаючись витрусити з нього блискітки:

      – Ти просто ревнуєш. Ти прочитала цю ідіотську статейку в «Ухтишці».

      Улія не зрозуміла, про що він. Вона не читала газети, написані Людвою для Людви.

      – Ти… ніж ревнувати, стежила б краще за собою! Ти ж опустилася, ходиш в лахмітті, не фарбувалася, схудла, як опудало…

      Улія знову не зрозуміла. Сашко зустрівся з нею очима – і його роздратування раптом погасло, як недопалок під каблуком.

      Він у п’ять кроків перетнув велику кімнату. Взяв її за плечі:

      – Юлько… Ну ти ж знаєш, як я тебе люблю. За що ти мене мучиш? Це правила гри, ти зрозумій… Зараз – так, потім буде по-іншому, для душі… Але зараз… не заважай мені. Гаразд?

* * *

      Улія сиділа на даху двадцятиповерхового будинку. Навпроти був великий завод, його корпус ловив захід сонця великими курними вікнами, і де-не-де за склом вгадувався силует рослини в діжці.

      Сонце згасло. Заводські вікна