Чемні дівчатка потрапляють у Рай, погані – куди забажають. Уте Эрхардт

й не може заснути, то починає міркувати так: «Сьогодні мене розізлило те, що…» – і перераховує кожну дрібничку, яка її нервувала. Через кілька хвилин вона робить наступний крок: додає до кожної деталі, яка дратує, речення з описом того, що могло б статися, якби вона відреагувала на це люттю або просто зробила б те, що вважала за потрібне.

      Уже згодом Сільвія навчилася відчувати гнів, щойно він зароджувався, а через кілька тижнів вирішила діяти. Дрібними кроками вона почала з людьми, яким довіряє. Наприклад, сказала подрузі, що дуже сердита, бо їй довелося чекати на неї сорок п’ять хвилин у кафе. Свій гнів стосовно Вольфґанґа вона теж перестала ховати за скелею – її нервувало, що він не забирав від неї дітей, поки вона працювала на комп’ютері. Матері вона теж висловила невдоволення, бо та відмовлялася ввечері приглянути за дітьми. До того ж дозволила собі дратуватися, якщо Вольфґанґ нічого не хотів робити на вихідних.

      Нерідко за гнівом ховається власна сила.

Чи справді жінки слабкі?

      Більшість жінок сильніші, ніж гадають. Вони самі себе вважають слабкими, залежними створіннями, які потребують захисту сильних чоловіків. Розгляньмо такий приклад. Зільке має дворічного сина Александра. Від його народження вона страждає від фобій, настільки сильних, що часто не може вийти з дому. Навіть не ходить купувати продукти, а про їзду на автомобілі чи подорожі годі й думати. Зільке одружилася лише заради втечі від батьків, і Александр не був бажаною дитиною. Якщо детально аналізувати її життя, то не знайдеш нічого, що вона зробила б самостійно: усе відбувалося саме собою, тож вона віддалася долі. Зараз вона вже так не витримує, не може день і ніч відчувати страх та мріє про те, щоб знову стати радісною та задоволеною, рухатися в будь-якому напрямку. Тож Зільке наважується на лікування. Цілком механічно вчиться покидати дім, відвідувати подруг, водити авто. Пізніше починає себе запитувати, чого насправді хоче, і через два роки чітко регулює свої бажання. Вона покинула чоловіка, коли усвідомила, що не хоче жити його життям. Зільке боялася власної сили: страх оберігав її від того, щоб стати неслухняною і зрозуміти, що саме їй не подобається в житті та стосунках.

      Чи справедливо обзивати розгнівану жінку зашмарканою істеричкою?

      Чоловіки та жінки часто маркують силу як істерію або дію в стані афекту чи нестриманості. Коли Фей Велдон[2] описує становлення своєї «дияволиці», то жінки зі знанням справи тільки сміються з «демонічних реакцій» героїні. Без сумніву, жіноцтво вважає таке «шаленство» героїні логічним: вона спроваджує дітей і тварин із дому та знищує символи свого приниження – хатні прилади вмикає на максимум, аж поки все не згорає. Дітей відводить до чоловіка й нарешті стає вільною.

      Безперечно, для такої історії можна було б вигадати і щасливіший розвиток, ніж той спосіб, у який героїня намагається достукатися до свого чоловіка. Вона могла б справді стати незалежною, поставити перед собою певні цілі, які стимулюють її самоствердження, але, так

2

Фей Велдон – британська письменниця, авторка романів та кіносценаріїв, борець за права жінок. (Прим. перекл.)