Зраджений гетьман. Ярослава Дегтяренко

покійна дружина майже з перших днів шлюбу. Навпаки, Олеся соромилася навіть розпоряджатися по господарству на свій розсуд, постійно питаючись дозволу або думки чоловіка. А ще в красивих очах Олесі Михайло читав безмежну вдячність за те, що він прийняв у свою родину Левка. Однак, незважаючи на це, Михайлові все одно хотілося виліпити дружину за своїм смаком, мов Пігмаліон – Галатею, виховати її, наче нетямущу дівчинку. Він так і називав її: «Дівчинко моя».

      Олеся не усвідомлювала чоловікового виховання – занадто багато горя й страждань їй довелося винести за останній час, тому в неї не було сил осмислити це.

      Одного дня Олеся перекладала Михайлові речі у великій скрині в їхній спальні. І знайшла маленьку скриньочку, майстерно прикрашену різьбленням, наче мереживом, і не змогла не взяти її до рук. Скриньочка виявилася не замкненою, і, відкривши її, молода жінка побачила коралі. Та такі гарні! Не червоні, а ніжно-рожеві, з маленькими перлинками розміром з горошину, нанизані через проміжок у кілька коралових намистин овальної форми. І вся ця краса складалася з п’яти низок, розташованих одна за одною на невеличкій відстані: найкоротша мала щільно прилягати до шиї, а найдовша спускалася до грудей. «Це він для мене їх купив! Господи, який же він милий!» – зраділа Олеся. Дійсно, Михайлові не можна було дорікнути в скупості – ще напередодні весілля він дав Олесі кругленьку суму на придбання одягу, який личить заміжній жінці. Тоді Олесі було невимовно соромно – це був зайвий натяк, що її купують з потрухами. Однак вона не стала розмінюватися на дрібниці та з користю використала отримані гроші. Але це намисто… О, це наче цілющий бальзам на вражене почуття власної гідності! Молода жінка вертіла його в руках, милуючись кольором коралів. І, не втримавшись, зняла скромне намисто, яке носила ще дівчиною, наділа нове та подивилася на себе в ручне люстерко. Намисто виявилося їй до лиця, і Олеся задоволено крутилася перед дзеркалом, уявляючи, як їй заздритимуть усі жінки через такі коралі.

      – Ану негайно зніми! – пролунало позаду.

      Олеся озирнулася – на порозі кімнати стояв розсерджений Михайло.

      – А хіба це не для мене? – здивовано запитала вона.

      – Ні! Не для тебе! Швидко знімай і поклади на місце. І більше ніколи не смій чіпати! – гнівно промовив він.

      Спочатку Олеся відчула сором за свою поведінку. Але потім її охопила лють: урешті-решт, вона його дружина й має право знати, чого не можна чіпати цих коралів. І взагалі навіщо так гнівно з нею говорити, коли можна спокійно пояснити?

      – Чиї це коралі? Для кого ти їх приховав? Для Насті? – запитала Олеся таким владним тоном, що Михайло мимоволі підкорився та відповів:

      – Ні, не для неї. Поклади їх туди, де взяла!

      – Ні, не покладу! Вони мені личать! І я хочу ці коралі! – відрізала Олеся, повернулася до нього спиною та почала знову роздивлятися себе в дзеркало. І тут у голові майнула дурна думка: «Якщо не дочці й не мені, то кому? Чому він не каже? Може, у нього ще