Земля мертвих. Жан-Кристоф Гранже

вибив вхід у мечеть-підвал. Вони занурилися в темряву й запалили електричні ліхтарики. Всередині – нікого.

      Колись тут містився сарай для велосипедів та мотоциклів. Корсо часто сидів у ньому по обіді й порпався біля мопедів. А тепер промінь ліхтарика вихоплював із пітьми килими, дерев’яний міхраб, що вказував напрям на Мекку, вірші Корану й облямовані божественні імена на стіні.

      Корсо знадобилося кілька секунд, аби зорієнтуватися в знайомому місці.

      – Туди!

      Вони перетнули кімнату впоперек і ліворуч надибали приміщення котельні. Корсо зайшовся гатити в двері ногою, але йому не пощастило, як Ламберу, – навісний замок тримався міцно. Коп з Нарковідділу відштовхнув його й пальнув у сталеву петлю, яка відлетіла із силою гільзи. Стрілянина в мечеті: блюзнірство стає наругою.

      Вони дісталися до комірки, де були складені кнопки, перемикачі, запобіжники. Над ними, за два метри від долівки, бічна решітка прикривала вентиляційний хід. Спершись ногами на електричний щит, Ламбер спромігся видряпатися досить високо й відірвати рамку ножем – у нього був фінський пуукко, яким він полюбляв хизуватися в кнайпі, де вони часом снідали разом.

      Решітка відлетіла, і Ламбер, тримаючи гвинтівку, прослизнув у прохід, устелений всередині скловатою. Корсо, хоч як стривожений, рушив услід. Він ніколи не залізав так далеко в глиб, навіть не був упевнений, що димар веде до стоянки. За кілька метрів пітьма почала їх душити. Спітнілий Корсо подумки підраховував відстань, що вони подолали, – півшляху, мабуть, уже позаду.

      Аж раптом Ламбер зойкнув. Корсо відчув, що спека стала якоюсь іншою: колючою, їдкою, мов розбуджений у лігві звір.

      – Відступай! Вони закинули сюди вогонь!

      Корсо сунув назад, відштовхуючись ліктями, намагаючись допомогти собі колінами. Дим, волокна й згар дерли горло. Скловолокно, якщо спалахне, накриє їх шаром вогню.

      – Відступай! Якого дідька? ВІДСТУПАЙ!

      На смерть переляканий Ламбер силувався, як і Корсо, пропхатися назад і вдаряв того ногами по обличчю. Нарешті, звиваючись, мов той хробак у тріщині дерева, він відчув під собою порожнину. Ще раз відштовхнувся й гепнувся на долівку комірки, просякнутої ядучими випаровуваннями. Аж гульк – Ламбер упав просто на нього, вдаривши чоботами із металевими набійками. Вони лежали тепер валетом, кашляли, плювалися, відригували.

      – Двері відчини! – ледве вичавив із себе Ламбер. – Ми зараз поздихаємо!

      Корсо штовхнув підбором заслін, і вони спромоглися рачки виповзти з комірки. Зіщулені, засліплені копи випльовували шматочки вовни й ковтали повітря, мов потопельники, що в останню мить таки зуміли виринути.

      Ламбер підвівся й схопив Корсо за куртку.

      – Треба вшиватися. Ми зараз спалахнемо під три чорти!

      Корсо мимоволі поглянув у бік комірки. Жодного натяку на пожежу. Поліціянт трохи зачекав, а тоді збагнув: скловата була вогнестійкою, а дим у вентиляцію потрапив лише тому, що з іншого кінця вибухнула запалювальна бомба.

      – Ну то й що? – спитав Ламбер після того, як Корсо поділився з ним міркуваннями.

      – Повертаємося.