Дві обручки. Нина Фиалко

мав здобути фах магістра права, аби захищати українців на своїй землі, а менший Олекса закінчував Кременецьку українську гімназію. Ксеня закінчувала школу і також готувалася продовжити навчання. Штефан не мав великих статків, але дуже радів з того, що дав дітям освіту. Він вважав, що бики й корови поздихають, а здобута освіта – це надійний шмат хліба в руках. Інші скуповували землю, а він свої гроші вкладав у науку для дітей.

      Випало так, що на Покрову до двору Волянюків з’їхалася вся родина. У селі саме гостював і Штефанів молодший брат Микола, що мешкав у Львові. Він давно закінчив Львівську політехніку і працював на залізниці. Ганна з донькою поралися біля кухні, наставляючи на стіл різні наїдки, – в селі якраз храмове свято, то з цієї нагоди готувалися у кожній хаті. Штефан витягнув зі сховку закорковану пляшку наливки, яку завжди мав для гарних гостей.

      Перший тост виголосив Микола – його вважали дуже розумним, бо мешкав у Львові й завжди був у курсі всіх новин, які до села надходили не тільки із запізненням, а й доволі перекрученими та оброслими різними домислами.

      – За Самостійну Україну!

      – Чого це раптом? – щиро здивувався Штефан. – Москалі он тільки прийшли і навряд чи відмовляться від своїх намірів навічно приєднати до себе те, що вимушені були віддати у 1918 році.

      – Штефане! Спочатку вип’ємо і закусимо, бо запах шинки так лоскоче в носі, що не годен втриматися. На повний шлунок і говорити краще, і думки світліші навідуються.

      Товариство смакувало стравами, які доносила Ганна, і вихваляло господиню. Господар підливав наливку, поки язики геть не розв’язалися і чоловіки нарешті наважилися на відверту розмову. Чого Штефан тільки не довідався! Що і Микола, і його сини Богдан та Олексій вже кілька років є членами ОУН (Організації українських націоналістів). Підпільний осередок ОУН недавно створили і в їхньому селі, та це була молодіжна організація, і Штефана вона менше цікавила. Але гості переконували його, що саме ОУН приведе Україну до створення самостійної соборної держави з центром у Києві.

      – У світі назріває війна, і ми, українці, маємо скористатися з цього для створення своєї держави, – пояснював Микола, і видно було, що він робив це часто, бо слова з його вуст лилися мов самі собою. Здавалося, ще трохи – і товариство повірить, що самостійну Україну всім на тарілочці піднесуть.

      – Звідки така впевненість? – засумнівався й Олексій, який був менше обізнаний із планами центрального проводу ОУН.

      – Повірте зверхникам, бо вони знають, що кажуть. Нам треба лише допомагати на місцях всіляко підтримувати молодіжний рух і самим брати активну участь у цій боротьбі, – закликав Микола.

      – Щось мені не дуже в це віриться… – зізнався Штефан.

      – Степан Бандера обіцяє домовитися з німцями, що як тільки Німеччина почне війну з більшовиками, ми проголосимо свою Незалежність, – сказав тихо Микола.

      – Твоїми