Дві обручки. Нина Фиалко

в іншому цеху. Через кілька днів його викликали до спецчастини заводу й запитали, чому це його так цікавлять нові розробки. Батько здогадався, що про невинну розмову зі співробітником його відділу вже знають на вищому рівні. Увечері він розповів про це мамі й попросив, про всяк випадок, приготувати в дорогу речі. Через кілька днів його забрали, а ще через два дні вночі прийшли й за мамою, бо вона працювала кресляркою у технічному відділі. Прикро те, що за мене ніхто не заступився і не запропонував допомоги. У батька є брат, але він відрікся від нас. Страшно усвідомлювати, що треба всіх боятися, бо невідомо хто тебе зрадить, – говорив Арсен.

      – І ти не пробував дядька знайти після того, як вийшов із притулку? – дивувався Василь, на якого не справили враження побоювання товариша.

      – А навіщо? Тепер я можу обійтися без нього, а тоді мене втішило б навіть добре слово, але я його не почув.

      – А, може, вони мають якісь відомості про твоїх батьків? – не вгавав товариш, бо сам би не витримав і обов’язково пішов би до дядька, щоб хоч у боягузливі очі родичеві подивитися.

      – Може, колись так і вчиню, але зараз я ще не готовий пробачити йому те, що він зневажив моїх батьків.

      Арсен виявився далекогляднішим за Василя. Після закінчення навчання курсантів справді розподілили по різних частинах. У невеличких трикутниках товариші повідомляли один одному тільки скупі чоловічі новини, в яких не було нічого особливо нового і цікавого. Одноманітні солдатські будні. Арсен писав листи обдумано, аби не дати цензурі найменшого приводу звинуватити і його, як сина ворогів народу, у зраді Батьківщини.

      Війна захопила товаришів кожного по-своєму, але відступали і терпіли поразку за поразкою однаково. За роки війни відбулося чимало передислокацій військових частин, і доля знову звела товаришів аж у госпіталі. Василь був поранений у Корсунь-Шевченківській битві, Арсен – при форсуванні Дніпра. Тяжка доля випала піхотинцям, які своїми ногами міряли простори рідної землі спочатку до Волги, а потім у протилежному напрямку. У численних боях вихованці сирітського притулку змужніли і стали досвідченими воїнами.

      Після цієї останньої знакової зустрічі товариші зрозуміли, що доля пов’язала їх навік. Фронт швидкими темпами просувався на Захід, і всім було вже очевидно, що війні скоро настане кінець. Поранення в обох були серйозні й потребували довгого лікування. Після госпіталю давали ще відпустки для оздоровлення в рідних домівках, але обом нікуди було йти – і товариші рвалися на фронт, щоб війну завершити в Берліні.

      Спочатку Василя викликали до воєнкома і повідомили, що німців доб’ють уже без його допомоги, але досвідченому воякові доручать не менш відповідальну роботу. Воєнком розповів про створення спеціальних груп червоноармійців, які будуть направлені в західні області України для встановлення там радянської влади. Василь не вникав у суть нового призначення, але попросив воєнкома, щоб разом із ним до цієї роботи залучили і його товариша. Той записав