Дві обручки. Нина Фиалко

про створення великих бойових підрозділів на теренах західних областей і про те, що вояки УПА мають велику підтримку серед місцевих мешканців. Основним завданням спеціальних загонів було відрізати вояків від населення і знищити їх.

      8

      Ксеня Степанівна і справді почувалася погано. Кількаденна метушня перед приїздом гостей виснажила й без того неміцний організм. Та й де тим силам узятися? Багато таких, як вона, вже давно пішли в інший світ, а їй доля відміряла довший вік. Чекала, поки онука закінчить науку в Києві й повернеться до Тернополя, де для неї все приготували, аби дитина не знала біди. Раділа, що виконала покладений на неї донькою обов’язок підтримати онуку, поки мама працювала за кордоном. Ще видати Славочку вдало заміж – і тоді можна вже спокійно померти. Була переконана, що онука в неї розумниця й зуміє серед чоловіків знайти гідного. Вона хоч і не «модель», але варта гарної пари. Відразу перед очима постав Арсен. Кого він їй нагадує? Їй уже доводилося зустрічатися з кимось, схожим на нього. Найбільше насторожила відсічена в дитинстві дідова брова – про подібний випадок вона колись точно вже чула. Невже це той Василь з її юності? Незважаючи на поважний вік – значно за вісімдесят, – Ксеня мала добру пам’ять. Вона не раз казала, що це їй кара за якісь гріхи, бо повертаючись до подій минулого життя, переживала їх ніби заново. Те хвилювання супроводжувалося великими муками, бо тепер вона дивилася на все з висоти літ і бачила всі помилки, яких не змогла уникнути колись. Як кажуть: «Аби ж то теперішній розум на тодішню силу і завзяття!» І знову спогади… Вони виринали з глибини пам’яті сторінками найпомітніших подій, яких вистачило б не на одне життя.

      …Родина Штефана і Ганни Волянюків мешкала в одному з мальовничих сіл Підгаєччини, що на Тернопіллі. Звичайна українська сім’я з чотирма робочими руками і багатьма ротами. Землі подружжя мало лише кілька морґів – і це змушувало тяжко працювати, аби харчів вистачало від урожаю до урожаю. Зате взимку відпочивали, особливо у свята, коли працювати гріх. Родина сідала навколо столу і біля каганця з фігурним склом вмощувався з Кобзарем старший син Богдан. Він так гарно читав вірші, а найчастіше «Катерину», що мама, згадуючи щось своє, тихенько кінчиком хустини витирала сльозу. Маленька Ксеня тулилася до неньки і жаліла її, потискуючи руку вище ліктя. Мати винувато посміхалася і гладила дівчинку по голівці. Чи вона боялася, аби і її доньку така доля не спіткала, як Катерину, чи співчувала сироті, – Ксеня не думала про це. Їй також було шкода Катерини, але сльози не наверталися на очі.

      Зрештою, лунали вдома не самі лише художні твори. Сільська «Просвіта» давала читати різні книжки з історії України і про Запорозьку Січ. Часто в хаті поверталися до питання: чому це їх у 1918 році від’єднали від України і віддали полякам?

      – Мабуть, Росія побоялася патріотично налаштованих українців, які проголосили в кінці жовтня Народну республіку, –