Коли Ніцше плакав. Ирвин Ялом

бували й інакші часи, коли Броєра зачаровували й заполоняли жінки, більші за саме життя; коли їхні груди надималися в могутні чарівні півкулі, коли його охоплювало дивовижне прагнення злитися з жіночим тілом, упиватися молоком із сосків, проникнути в їхні тепло й вологу. Такий настрій міг приголомшити, перевернути життя доктора, а в лікуванні Берти коштував майже всього, чим він дорожив.

      Усе залежало від перспективи, від переходу з одного стану психіки в інший. Якби Броєр зумів навчити пацієнтів вдаватися до такого переходу, то й справді став би тим, кого потребувала фройляйн Саломе, – медиком, що лікує відчай.

      Хтось урвав його роздуми, відчинивши й зачинивши двері приймальні. Броєр перегодив трохи, щоб не видатися надміру схвильованим, а тоді увійшов у приймальню привітати Лу Саломе. Вона змокла під зливою, в яку переросла морозна віденська мжичка. Броєр не встиг допомогти гості скинути пальто, вона впоралася з цим сама й передала мокру одежину фрау Бекер – медсестрі й реєстраторці.

      Провівши фройляйн Саломе до кабінету й кивнувши на важке чорне крісло, оббите м’якою шкірою, Броєр сів поруч неї й не втримався від зауваження:

      – Бачу, ви волієте робити все самотужки. Хіба це не відбирає чоловікам приємність прислужити вам?

      – Ми ж обоє знаємо, що деякі послуги чоловіків не конче корисні здоров’ю жінок!

      – Вашому майбутньому чоловікові доведеться ґрунтовно переінакшитися. Нелегко позбутися звичок, яких набрався за все життя.

      – Заміжжя? Ні, воно не для мене! Я вам про те вже сказала. Мабуть, годилося б подружнє життя з неповним робочим днем чи тижнем, але понад те – нічого такого, що зобов’язує.

      Дивлячись на самовпевнену вродливу відвідувачку, Броєр доходив висновку, що ідея подружжя з неповною зайнятістю доволі приваблива. Хоч-не-хоч, а таки випускаєш з уваги, що ця жінка вдвічі молодша, ніж ти сам. Вона носить скромну довгу чорну сукню, застебнуту на всі ґудзики аж до шиї, й кутає плечі хутряною накидкою з крихітною лисячою мордочкою та лапками. «Дивно, – подумав Броєр, – у Венеції в холодну пору вона скинула хутро, а тут, у моєму аж надто натопленому кабінеті, вчепилася в нього. Так чи сяк, а настав час узятися до справи».

      – Що ж, фройляйн, – сказав він, – поговорімо про хворобу вашого приятеля.

      – У нього відчай, а не хвороба. Маю кілька рекомендацій. Чи можна поділитися з вами думкою про них?

      «Невже нема межі отакій зарозумілості? – безмовно обурився доктор. – Ця фройляйн говорить так, ніби вона не зелена школярка, а моя колега – керівник клініки, лікарка з тридцятирічним досвідом. Заспокойся, Йозефе! – подумки гримнув він на себе. – Вона дуже молода й не поклоняється віденському богові – Етикету. До того ж Лу Саломе знає цього професора Ніцше краще, ніж я. Вона напрочуд розумна й, напевно, має сказати щось важливе. Їй-бо, я не маю уявлення, як лікувати відчай; сам не можу позбутися цього відчаю».

      – Звичайно,