Чорна Жоржина. Джеймс Эллрой

Лі почав навшпиньках підійматися сходами вгору. На сходовій клітці він посмикав дверну ручку, похитав головою і вдарив двері ногою, винісши їх із петель.

      Я побіг сходами; Лі з пістолетом напоготові зазирнув до кімнати. Уже піднявшись нагору, я побачив, що він ховає зброю.

      – Нехріновий смітничок, – сказав він і жестом показав на кімнату.

      Я переступив поріг і з розумінням кивнув головою.

      У його гніздечку штиняло якимось пійлом. Більшу частину кімнати займало саморобне ліжко, зроблене з двох розкладених автомобільних сидінь; ліжко було встелене якимось ганчір’ям, на якому валялися використані гандони. У кутках громадилися порожні пляшки з-під мускату, а одне-єдине вікно було вкрите павутинням та грязюкою. Від цього смороду в мене закрутилася голова, і я відчинив вікно. Визирнувши на вулицю, я помітив групу поліцейських в уніформі та чоловіків у цивільному, що стояли на тротуарі Нортон-стрит, приблизно за півкварталу до рогу з Тридцять Дев’ятою. Усі вони дивилися на щось у заростях біля пустиря; неподалік було припарковано два поліцейських автомобілі й ще один – без розпізнавальних знаків.

      – Лі, ану, поглянь, – сказав я.

      Лі висунувся з вікна й примружився.

      – Здається, це Міллард і Сірс. Сьогоні вони мали займатися стукачами, так що…

      Я вибіг із кімнатки, пролетів униз по сходах і побіг за ріг, на Нортон-стрит, Лі біг слідом за мною. Побачивши машини слідчого та фотографа, я прискорився. Гаррі Сірс на очах півдесятка офіцерів пив просто з пляшки; він був переляканий до чортиків. Фотографи, заїхавши на стоянку і виходячи з автомобілів, зразу ж направляли свої камери на землю. Розпихавши ліктями пару патрульних, я побачив, що там сталося.

      Це було голе, покалічене тіло молодої жінки, розрубане навпіл у районі талії. Нижня половина лежала в бур’янах на відстані якогось метру від верхньої половини із широко розведеними ногами. На її лівому стегні було вирізано великий трикутник, а від лінії, по якій було розрубане тіло, до лобка проходив довгий і широкий розріз. Шкіра біля рани була відігнута, внутрішніх органів не було. Верхня половина виглядала ще гірше: груди були всіяні опіками від сигарет, права висіла, тримаючись на тілі лише на кількох клаптях шкіри; у лівої замість соска була рвана рана. Розрізи сягали аж до кістки, але найгірші справи були з обличчям дівчини. Це було суцільне місиво, ніс буквально вгатили в обличчя, а рот, розрізаний від вуха до вуха, утворював усмішку, ніби насміхаючись над усією цією жорстокістю. Я зрозумів, що цієї посмішки не забуду до самої смерті.

      Піднявши очі, я відчув що мене морозить, я задихався. Довкола мене всі штовхалися, чувся гуркіт голосів:

      – Чорт забирай, і нема навіть крапельки крові…

      – Це найстрашніше вбивство жінки, що я бачив за шістнадцять років…

      – Він зв’язав її. Дивись, ось слід від мотузки на ногах…

      Потім пролунав довгий, пронизливий свист.

      Поліцейські припинили ґелґотіти й поглянули на Расса Мілларда. Він спокійно сказав:

      – Перш ніж все вийде з-під контролю, давайте про дещо домовимося.