Григорій Косинка. Отсутствует

відбувалися в їхньому селі під час громадянської війни, і всяке інше. Але справа не в тому про щ о він розповідає, а я к він все це передає! Ех! Такий типаж! Аж проситься до фільму…

      Раптом всі заметушилися – наближався поїзд. Коли поїзд рушив, Григорій Михайлович сказав:

      – Неначе у театрі побував!

      «Такий типаж» стає персонажем твору «Товариш Гавриш» – це Кіндрат Осика.

      Пам’ятаю, що новела «Товариш Гавриш» на той час (1925 р.) була майже написана. І раптом Григорій Михайлович переробляє її, вставляючи розповідь старого Кіндрата Осики.

      Товариші, відзначаючи майстерність автора в цьому творі, запитували:

      – Чому він прибіднюється? Чому написав: «Я, автор, що так невдало переказую оповідання Кіндрата Осики…»?

      На це Григорій Михайлович відповів:

      – Ніколи не впиваюсь досягнутим. Завжди пориваюся до кращого, адже досконалості немає краю.

* * *

      «Дай, погадаю!» – звернулась циганка до Григорія Михайловича, вона з’явилася перед нами, як тільки ми сіли на садовій лавиці.

      – Ні, це мені ні до чого, – з усмішкою відповів Григорій. Але циганка не одходила. Ще молода, струнка, немов танцюючи, вигиналася й настирливо умовляла, заглядаючи в очі Григорію Михайловичу. Була вона дуже красива: мала великі чорні очі, а біленькі зуби виблискували на фоні смуглявого обличчя, як перли.

      – Краще сядь, я тобі щось скажу, – запропонував їй Григорій Михайлович.

      – Навіщо це тобі? – потихеньку запитала я. Циганка охоче сіла біля нього. Григорій Михайлович звернувся до неї:

      – Ти смієшся, жартуєш примовками, а очі у тебе сумні. Чому такі?

      Раптом циганка розридалась. Ми зніяковіли. А потім Григорій Михайлович якось нерішуче запитав:

      – Що з тобою трапилось?

      Циганка розповіла. У неї був чоловік; мандруючи під Києвом, вони йшли повз те село, де у багатія вкрали коня. Багатій присікався до її чоловіка: «Кому продав?» Він бив його, бив, поки чоловік не вмер. А потім знайшли злодія.

      Підхопившись, циганка побігла й зникла так само раптово, як і з’явилась. Ми мовчки йшли додому. Я не витримала й сказала:

      – Як тяжко. Краще було б і не питати.

      – Так, – відповів Григорій. – Але я не шкодую.

      З часом я забула про циганку, а коли Григорій Михайлович працював над оповіданням «Гармонія», згадала, почувши:

      «Ще й досі стоїть йому перед очима тонка, на ящірку схожа, з своїми золотими сережками в ушах циганка, жінка циганова».

* * *

      «Пособи, браток!» – почув я звернення, що прозвучало серед галасу, а часом і лайки, коло вагонів. Це було незабаром після громадянської війни, – розказував Григорій Михайлович, – коли мені довелося їхати залізницею у так званій “теплушці”. Люди сперечалися за місце, штурхаючи один одного, розміщуючи свої клумаки. Були тут і селяни, були й городяни. Впадала в очі схожість пасажирів – худорляві постаті, заклопотані та стомлені обличчя. Зрештою вмостились. І коли поїзд зрушив, настала тиша. І тільки декілька хлопців у пошарпаних шинелях потихеньку,