Григорій Косинка. Отсутствует

да аж піт очі заливає”.

      І про кріпацтво, і жартівливі, і колядки, і щедрівки – всі підряд. Ці зошити я беріг, а коли був студентом, то соромився давати переписувати товаришам пісні, написані дитячою рукою. Я переписав пісні до нового товстого зошита, а ті старі, тоненькі, повикидав, а тепер шкодую за ними».

      Григорій Михайлович все життя збирав пісні й записував їх. Були у нього пісні від стародавніх до сучасних.

      Пам’ятаю, коли у 1927 році відзначали століття першого збірника «Малороссийских песен» Михайла Максимовича (у збірнику було 130 пісень), з нагоди ювілею вийшло з друку кілька книг та брошур, які поталанило нам придбати.

      На розі вулиць Великої Підвальної та Стрілецької в ті часи був кіоск букіністичної та антикварної книги. На замовлення Григорія Михайловича ми придбали через той кіоск кілька збірників різних авторів, виданих у минулі часи. Серед них були: Максимович, Гоголь, Драгоманов та ще ряд інших авторів.

      Як тільки щастило нам придбати новий збірник народних пісень, Григорій Михайлович кожен раз по них перевіряв свої зошити. У цій роботі я теж брала участь.

      При першому нашому знайомстві Григорій Михайлович запитав у мене, які народні пісні я знаю? І розповів, що він вивчає народну пісню. Пізніше я бачила, як Григорій працював над кожним рядком нової пісні: підраховував склади та позначав, яке місце займає наголос. А коли була рима, то визначав систему римування. Григорій Михайлович казав: «Народна поезія настільки різноманітна за своєю побудовою і за своєрідним ритмом, що цей скарб народної мудрості скільки не вивчай, кожен раз зустрінеш щось нове. Я ретельно вивчаю цю спадщину народної мудрості і, зокрема, пісню, яка коротко, стисло відбиває історичний час життя людини, її побут, її погляди, почуття та прагнення».

      Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…

      От де, люди, наша слава, слава України!

      Все життя й творчість Шевченка пройшли з народною піснею. Як відомо, Шевченко любив спів і гарно співав. Згадуючи своє дитинство й часи заслання, Шевченко пише:

      Та сам собі у бур’яні,

      Щоб не почув хто, не побачив,

      Виспівую та плачу.

      І довелося знов мені

      На старість з віршами ховатись,

      Мережать книжечки, співати

      І плакати у бур’яні.

      Декламуючи цього вірша у колі друзів, Григорій Михайлович сказав: «А я, “щоб не почув хто, не побачив”, читав “Кобзар” у бур’яні».

      Григорій ще підлітком довідався про те, як у сусідньому селі вчитель за «Кобзар» у засланні був. Це глибоко вразило хлопця й згодом знайшло місце у новелі «Товариш Гавриш». Кіндрат Осика розповідав: «“Кобзар” Шевченків, казали люди, тільки в учителя Гавриша був, але його, козака, як прищикнули за той “Кобзар”, дак тільки після революції виринув!»

      «Хто, як не Шевченко, своїми творами пробуджував у людей свідомість та закликав боротися за нове життя?

      Хто, як не він, прищепив нам любов до народу, до Батьківщини?

      Хто, як не Шевченко, виховував у нас любов, повагу, малюючи світлий образ матері:

      Слово мамо. Великеє,

      Найкращеє слово!

      Тільки його словом можна було так глибоко, всебічно розкрити таємниче