Григорій Косинка. Отсутствует

того дня мені вже не треба було нагадувати про букваря. Я читав, читав, щоб швидше навчитися самому читати чарівні книги».

      Дід Роман був з кріпаків, розповідав Грицю про тяжку мужицьку долю за часів кріпацтва. А хлопчик відчував, що і в цей час «…п а н н а ш в о р о г».

      Злидні в сім’ї примусили Грицька змалку працювати на панських – григорівських та гусачівських ланах. «…Працюю, не розгинаючись, стараюсь, зверху пече сонце, а в грудях печія, і десь глибоко-глибоко думка жевріє: “Мужицька доля гірка…” – пише про ті часи Григорій Косинка у своїй новелі «На буряки». Відрадою була, як говорив, зима, бо тоді школа… А там відкриття таємниць світу.

      Батько Гриця Михайло Стрілець шукав заробітків на Херсонщині. А на плечі підлітка, старшого у родині, лягли усі обов’язки дорослих: рубав дрова, носив воду, їздив до млина, няньчив менших дітей.

      Пригадую, як Григорій Михайлович і я їхали пароплавом до Трипілля і на палубі дівчата заспівали:

      Віють вітри, віють буйні,

      Аж дерева гнуться.

      Ой як болить моє серце,

      Самі сльози ллються.

      Я побачила, як Григорій опустив очі долу й неначе сум з’явився на обличчі. «Коли я чую цю пісню, – сказав Григорій Михайлович, – я згадую своє дитинство і матір. Для мене гірш за все були її сльози. Я не міг бачити їх – мати це знала й завжди казала мені: “Нічого, сину, я не плачу, самі сльози ллються”. Так я і записав її слова у новелі “На буряки”.

      Григорій завжди з повагою й ніжністю говорив про свою матір. Згадував, як надвечір за прядкою вона тихо наспівує. Знав багато пісень, збирав їх. У нього було кілька зошитів з маловідомими піснями. Сам найчастіше наспівував:

      Тихо над річкою, ніченька темная,

      Спить зачарований ліс,

      Ніжно шепоче він казку таємную,

      Сумно зітха верболіз.

      Нічка розсипала зорі сріблястії,

      Он вони в річці на дні.

      Плачуть берези по той бік кудрявії,

      Здалека линуть пісні…

      Згадував, що його мати й квіти добре знала. Кожну назве і щось розкаже: одну вплете у вінок прислів’я, про іншу казку розповість або легенду пригадає.

      Григорій Михайлович дуже любив квіти, завжди дбав, щоб були і в кімнаті, й біля дому у Софійському подвір’ї, де ми найдовше жили. Квіти, говорив Григорій, нагадують світлі хвилини дитинства.

      Квіти… «Білі, червоні, сині, жовтогарячі – в степу, а серед них я – босоноге хлоп’я у полотняних штаненятах з однією шлейкою через плече…»

      Григорій Михайлович пристрасно любив природу. Говорив: «Люблю усе живе, все, що росте, цвіте, співає, щебече, бігає, літає, радує мене. Де життя, там радість і краса, краса…»

      Останні два роки перебування на селі Григорій узимку працював на цукроварні – не мав змоги ходити до школи. Навчання продовжував самотужки. Тому року 1914 покинув сухий вишняк коло батьківської хати, рушив на заробітки до Києва. Мав на думці бодай за двірника «пристроїтися», аби здійснити свою мрію – вчитися.

      У Києві, щоб